Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

Поспішно поправляючи одяг на принцесі, жінки допомогли їй піднятися. А імператор-монах, трохи відсунувши завісу, сказав: «Хоча я схожий на монаха, що прийшов уночі молитися, але ще не можу принести вам полегшення. Та ви хотіли мене побачити і тому я прийшов...» — і витер сльози з очей. Заплакала також знесилена принцеса.

«Я не впевнена, що довго житиму, — сказала вона. — Прошу вас, при цій нагоді прийміть від мене обітницю монахині».

«Ваше бажання справді похвальне, — відповів імператор-монах. — Але у вашому віці, коли кінець життя невідомий, а попереду довге майбутнє, не варто ставати монахинею, бо можна зробити непоправну помилку і зазнати людського осуду. Поки що я не радив би вам поспішати... — і, звертаючись до Ґендзі, зауважив: — Як видно, дочка має твердий намір і назад не відступить. Але якщо її життя справді під загрозою, то чому б їй не дозволити стати монахинею, щоб принаймні на короткий час її душа знайшла полегшення?»

«Хоча вона вже давно просить такого дозволу, — відповів Ґендзі, — але я не сприймаю цього серйозно, бо мені здається, що до цього її спонукає злий дух».

«Навіть якби сталося щось погане через те, що вона піддалася намові злого духа, ми не пробачимо собі того, що відмовилися виконати прохання слабої людини, яка передчуває кінець свого життя», — заперечив імператор-монах. І він подумки згадав, що зі спокійною душею віддав колись дочку під опіку Ґендзі, але той, як виявилося протягом років, не відчував тих глибоких почуттів до неї, яких від нього очікували. І хоча свого невдоволення імператор-монах не показував, але жалкував, що про нещасливе життя дочки ходять по світу чутки, які зачіпають його самолюбство. А тому він подумав, чи не варто доччиним постригом у монахині скористатися для спокійного розлучення з чоловіком, щоб ніхто не глузував, що вона це зробила через його байдужість? Звісно, її становище уже не буде таким високим, зате добре ім’я залишиться незаплямованим. Що ж до загальної турботи про неї, то в цьому він збирався покладатися на Ґендзі. А щоб у людей не склалося враження, ніби подружжя розлучилося через ворожнечу, імператор-монах вирішив поселити принцесу в просторому, гарному будинку, що дістався йому у спадок від батька[414], але вимагав незначного переобладнання. «Буде краще, якщо становище принцеси визначиться, поки я живий. Та й Ґендзі, гадаю, не відмовиться від неї остаточно. Зрештою, побачимо, як він до неї ставиться... — подумав він і вирішив: — Що ж, мабуть, і справді варто при такій нагоді прийняти в неї обітницю й до кінця життя пов’язати її з Буддою».

Заскочений зненацька словами імператора-монаха, Ґендзі вмить забув свої колишні докори принцесі й, не вірячи, як таке може статися, в розпачі попрямував до неї.

«О, навіщо ви вирішили покинути мене старого, коли мені вже лишилося недовго жити? Прошу вас, заспокойтеся, випийте цілющого напою і з’їжте що-небудь. Хоча ваш намір похвальний, але ви настільки слабі, що не матимете сили справити обряд. Чи не краще спочатку поправити здоров’я?» — запитав він, але вона лише заперечливо хитнула головою, давши зрозуміти, що їй тяжко про таке навіть говорити. Зовні вона здавалася спокійною, але Ґендзі дивився на неї із співчуттям, розуміючи, що вона почувається глибоко ображеною.

А тим часом, поки він умовляв принцесу відмовитися від свого наміру або принаймні відкласти його на потім, надворі почало світліти. «Я маю виїхати затемна», — сказав імператор Судзаку і, вибравши найповажніших монахів з тих, що молилися в покоях принцеси, велів їм починати обряд. Ґендзі ридма ридав, дивлячись на той обряд, який справляли над жінкою в розквіті літ, обрізуючи її прекрасне волосся. А імператор-монах, який колись тішив себе надією, що забезпечить своїй улюблениці, Третій принцесі, прекрасне майбутнє, тепер бачив, що принаймні в цьому світі його надіям не судилося збутися, й також обливався гіркими сльозами.

«Ну що ж, тепер, коли ви стали монахинею, вам треба зберігати спокій, одужати й ревно молитися», — сказав він нарешті й удосвіта поїхав. Принцеса, немічна й наче ледве жива, навіть не змогла провести батька поглядом і не сказала йому ні слова на прощання.

«О, я почуваюся таким розгубленим, наче уві сні, що навіть не можу вам належно віддячити за те, що ощасливили мене своїм приїздом, який розбудив спогади про минуле. Однак постараюся незабаром вас провідати, щоб загладити свою невихованість...» — сказав Ґендзі й велів своїм людям провести гостя.

«Щоразу, коли я відчував, що сьогодні або завтра обірветься моє життя, то передусім жалкував, що залишу її, бідолашну, в цьому світі без жодної опори, а тому вирішив віддати її під вашу опіку, хоча знав, що це вам не до душі, — сказав імператор-монах на прощання. — Досі я був за неї спокійний. А от тепер, коли вона житиме в зовсім новому становищі, її не годилося б залишати в багатолюдному домі, але і життя у гірській оселі буде для неї безрадісним. Тож чи можу я сподіватися, що ви й надалі не перестанете опікуватися нею відповідно до її нового стану?»

«Ви мене просто ображаєте своїми словами, — відповів Ґендзі. — Я такий розгублений, що не можу зібратися з думками». Він справді був у розпачі.

Після замовлянь наприкінці ночі злий дух, що вселився в тіло принцеси, нарешті глузливо відкрився: «От бачите, що я можу! Як же ви раділи, що хитрощами повернули до життя ненависну особу[415]! Тільки про неї ви й думали й цим розпалили в моїй душі ревнощі! От я і добралася сюди. Але досить, тепер я піду...»

«Значить, цей дух все ще переслідує мене!» — подумав Ґендзі, охоплений співчуттям і жахом. Так чи інакше, принцеса потроху оживала, хоча, як і раніше, була слабка і невпевнена в одужанні. Жінки, що їй прислужували, також почувалися пригніченими, але молилися, щоб принаймні таким чином допомогти принцесі поправити своє здоров’я. Ґендзі особисто простежив за тим, щоб у її покоях постійно лунали заклинання і відправлялися обряди.

Як тільки Касіваґі почув про те, що Третя принцеса стала монахинею, то так знесилів, що, здавалось, опинився на межі життя і смерті без надії на одужання. Він почувався винуватим перед дружиною, Другою принцесою, але запросити її до себе не міг, бо такий приїзд був би порушенням звичаю, тим паче що батьки не залишали його самого ні на мить. А тому він збирався їхати до неї в садибу на Першій лінії, однак вони його не відпустили. Тож Касіваґі нічого не залишалося, як тільки віддати дружину під опіку її близьких. Її мати від самого початку не вельми схвально ставилася до одруження дочки з простим підданим. Лише після того, як батько Касіваґі, Великий міністр, зумів її вмовити й домігся згоди імператора Судзаку, справу вдалося залагодити. Тож пізніше, турбуючись долею Третьої принцеси, імператор