Читати книгу - "Вибрані романи"

— Ще менше я люблю наказувати. Раміріне!

Хлопчик прибіг на оклик. А коли тітка взяла його за руку, то сказав:

— Ходімо гратися у хованки — це так гарно!

— Але ж, Туло...

— Я тобі вже сказала, — і вона наблизилася до нього, тримаючи малого за руку, і прошепотіла йому на вухо, — щоби ти не називав мене Тулою, а надто у присутності дітей. Вони можуть так мене називати, а ти — ні. Май повагу до малих.

— А чому ти вважаєш, що я не маю до них поваги?

— Тому, що виставляєш напоказ перед ними свої інстинкти.

— Але ж вони цього не розуміють...

— Діти все розуміють; розуміють краще, ніж ми. І вони нічого не забувають. А якщо сьогодні вони чогось не зрозуміли, то зрозуміють завтра. Кожна річ, побачена або почута дитиною, — це зерно, зронене в її душу, яке потім проростає і дає плоди. І годі про це!

Розділ дев’ятий

І почалося в цьому домі життя, наповнене сумною тривогою, внутрішньою боротьбою. Вона захищалася дітьми, що їх завжди намагалася мати при собі, а його заохочувала, щоби вийшов прогулятися і розвіятись. Він, зі свого боку, дедалі з більшою ніжністю ставився до дітей і весь час нагадував їм про їхню матір, про їхню нещасну матір. Брав дівчинку на руки й тут-таки, перед тіткою, обсипав її поцілунками.

— Не так палко, чоловіче, не так палко, бо так ти лише набридаєш бідолашній дитині. Й поводишся, дозволь мені це сказати, не зовсім природно. Це добре, що ти їх привчаєш, аби вони називали мене тіткою, а не мамою, але не витрачай стільки емоцій. Стримуйся.

— Хіба мені не дозволено шукати розради у своїх дітей?

— Так, хлопче, дозволено; але головне — добре їх виховати.

— Тобто як?

— Перегодовуючи їх поцілунками та ласощами, ти робиш їх слабкими. І знай, діти багато про що здогадуються...

— Хіба я чимось перед ними завинив?

— Ні, чоловіче, бо хіба можна знайти для кількох дітей кращий дім, аніж цей? Вони мають власну домівку, справжню домівку, з батьком і матір’ю, і це домівка охайна, чиста, і вони можуть блукати по всіх її закутках, коли їм заманеться, домівку в якій жодні двері для них ніколи не зачиняються, домівку без таємниць. Чого ти хочеш більше?

Але він намагався наблизитися до неї, торкнутися її. І кілька разів примушував її сказати за столом:

— Не дивися на мене так, бо діти все бачать.

Вечорами вона мала звичку наказувати їм, аби вони молилися за маму Росу, за мамусю, щоби Бог прийняв її у Своє Царство. А одного вечора після цієї молитви, коли ввійшов батько, вона додала:

— А зараз, діти мої, прочитайте «Отче наш» та «Аве Марію» за свого тата теж.

— Але наш тато не помер, мамо Тула.

— Це не має значення, бо він може померти...

— А ти хіба не можеш?

— Так, можу. Потім ви прочитаєте «Отче наш» та «Аве Марію» й за мене.

А коли діти полягали спати, вона подивилася на свого зятя й сухо сказала йому:

— Так далі не може бути. Якщо ти не стримуватимеш себе, мені доведеться покинути цей дім, хоч Роса мені цього й не простить із неба.

— Але ж...

— Я тобі сказала: я не хочу, щоби ти бруднив, нехай навіть своїми поглядами, цей чистий дім, у чудовому середовищі якого виховуються душі твоїх дітей. Не забувай про Росу.

— Але якими ми є, чоловіки, як ти думаєш?

— Ви з плоті й дуже брутальні.

— А на себе ти ніколи не дивилася?

— Про що ти? — запитала вона зі зміненим виразом обличчя.

— Крім того, що ти їм не мати, якою себе уявляєш, чи маєш ти право, Хертрудіс, переслідувати мене своєю присутністю? Хіба справедливо, що ти мені докоряєш і заповнюєш дім своєю персоною, вогнем своїх очей, магнітом свого тіла, наповненого душею, але душею, яка наповнена тілом?

Хертрудіс, уся розпалена, опустила голову й мовчала, тоді як серце їй тривожно калатало.

— Хто винен у цьому, скажи мені?

— Ти маєш рацію, Раміро, але якщо я піду звідси, діти плакатимуть за мною, бо вони мене люблять...

— Більше, ніж мене, — сумно зізнався батько.

— Хоч я й не обціловую їх, як ти, й не обмацую їх, коли цілую, вони відчувають, що мої поцілунки чистіші, що вони призначені тільки їм.

— А хто в цьому винен? — повторив Раміро.

— У такому разі, гаразд. Зачекай рік, зачекаймо один рік. Дай мені рік часу, щоби ти ясно побачив мої мотиви, щоби ти глибше заглянув у самого себе, щоби ти переконався в тому...

— Один рік, цілий рік...

— Тобі здається багато?

— І що тоді, коли він закінчиться?

— Тоді... побачимо...

— Побачимо... Побачимо...

— Більше я нічого не обіцяю...

— А якщо протягом цього року...

— Що ти хочеш сказати? Якщо протягом цього року ти не утнеш якусь дурницю...

— А що ти називаєш дурницею?

— Закохаєшся в іншу жінку й знову одружишся...

— Цього не буде ніколи!

— Як швидко ти це сказав...

— Ніколи!

— Ет! Клятвені обіцянки чоловіків...

— А якщо так і станеться, то чия буде провина?

— Провина?

— Атож, провина!

— Я саме це й хотіла тобі сказати...

— Що ти хотіла мені сказати?

— Що ти її не кохав, що ти не кохаєш Росу так, як вона кохала б тебе, якби залишилася вдовою...

— Ні, ти хотіла сказати мені щось зовсім інше...

— Гаразд, годі! Раміріне, ходи сюди! Швиденько сюди, Раміріне!

Так і закінчилася та пересварка.

І вона й далі трудилася, виховуючи своїх небожат.

Вона не хотіла, щоби дівчинку навчали шиття та подібних професій. «Жіночі професії? — казала вона. — Ні про які жіночі професії я не хочу чути. Професія жінки — створювати чоловіків і жінок, а не вдягати їх».

Одного дня, коли Рамірін повторив брудну лайку, яку почув на вулиці, й батько хотів насваритися на нього, Хертрудіс зупинила його, тихо йому сказавши: «Ні, облиш його. Краще вдати, ніби ми нічого не чули. Існує світ, про який тут ліпше не згадувати, навіть аби осудити його».

Одного разу, коли вона почула про жінку, яка залишилася незаміжньою, щоб одягати святих, вона зауважила: «Або