Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (27.01)

...Просто коли поряд твої люди. І більше нічого не треба.

Але перед останнім уроком, коли я вже думала, що день не зіпсує навіть Влад у футболці з написом «Boss Life», до мене підійшла Христина.

— Привіт, — вона всміхнулась занадто чемно, щоб це не викликало підозр. — Можна тебе на хвилинку?

Я зиркнула на Анжелу. Вона одразу зробила ту саму «увага, тривога» міму. Денис уже теж дивився в наш бік, але я кивнула, мовляв, усе ок. Пішла з Христиною в коридор, де ніхто не чув.

— Я просто хотіла сказати… — її голос звучав солодко, аж зуби зводить. — Можеш не хвилюватися за Дениса. Дуже скоро йому буде не до твоїх пиріжків.
— Це погроза? — я склала руки на грудях.
— Ні. Просто факт. Ти ж знаєш, як швидко все змінюється. Особливо, коли в гру вступають дорослі. Серйозні дорослі. З планами. І документами.
— Я теж маю документи. Наприклад, медичну довідку, що ти — токсична.
— Це ще побачимо, — шепнула вона і пішла, хитаючи стегнами так, ніби зараз дефілювала червоним хідником.

Я повернулась до класу з нейтральним виразом обличчя, хоча всередині вже прокидалася та сама Віка з аналітичним поглядом і готовністю до бою.
Анжела підсунула мені ручку.
— Ну що? Вона знову тренує свою акторську гру "дівчина-бомба"?
— Ага. І здається, цього разу — з вибухівкою.

Денис запитально глянув на мене, і я лише усміхнулась.
Ще не час. Але якщо Христина думає, що гра тільки починається — хай тримається.

---

Віка (01.02)
Субота. Малюку — вже майже тринадцять тижнів. А живіт досі плоский, як сторінка мого щоденника. Я навіть трохи розчарована. Ну типу… а де магія? Де хоч натяк на те, що всередині мене росте щось надзвичайне?

Я стояла біля дзеркала, закочувала футболку й уважно вдивлялась. Нічого. Хіба що з’явилась нова родимка.

— Ну що, малий, ти там взагалі збираєшся показувати присутність? — буркнула я до себе, коли в двері подзвонили.

Це був Денис. У своїй бежевій куртці, з тими очима, що завжди змушують моє серце йти в ритмі техно.

— Привіт, Вікуся, — усміхнувся він. — Є хвилинка?

— Тільки якщо скажеш, що привіз солодке, — пожартувала я, впускаючи його. — А якщо серйозно — щось сталось?

Він зняв куртку, сів на диван, поводився якось… інакше. Спокійно, але задумливо.

— Ми з батьками летимо завтра в Німеччину. До бабусі й дідуся. Вони там уже кілька років, я їх майже не бачив.

— Клас. Вони, мабуть, страшенно сумують за тобою.

— От саме. І… я хочу, щоб ти полетіла зі мною.

— Що?

Я сіла навпроти, переварюючи його слова.

— Серйозно, — Денис узяв мене за руку. — Просто тиждень. Побачиш Берлін. Вони хотіли б познайомитись із тобою. Ну і… я не хочу летіти без тебе.

Моє серце зробило сальто, але рот сказав зовсім інше:

— Я залишуся.

Він мовчки дивився, чекаючи пояснення. Я вдихнула.

— Ти маєш полетіти. Справді. Вони ж твоя родина. І ти їх давно не бачив. Я… я переживу тиждень.

— Я не хочу, щоб ти переживала щось без мене.

— Денис, — я стиснула його пальці. — Лети. Вони ж заскучали за тобою. Я бачу, як ти цього хочеш. А я тут. І я в порядку.

Він опустив погляд. Потім усміхнувся — трохи криво, але щиро.

— Ти іноді така сильна, що мені хочеться стати слабким тільки щоб бути з тобою.

— А я іноді така сентиментальна, що хочу тебе штовхнути, щоб не плакати.

— Не штовхай, бо передумаю летіти.

— Тоді штовхну сильніше, щоб точно не передумав.

Ми сміялись. Але глибоко всередині мені вже трохи пекло. Завтра його не буде. Цілий тиждень. І хоч я сама йому сказала «лети», все одно…
…залишатись без нього — ніби втрачаєш повітря на мить довше, ніж можеш витримати.