Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (02.02)
Аеропорти — місця, де відбуваються обійми, які тримають довше, ніж потрібно. І погляди, які залишаються в тобі ще довго після того, як двері закрились.

Я сьогодні вперше в житті проводжала когось у літак. І цей хтось — Денис. Ну й ще його батьки, які були в захваті від того, що я «та сама Віка», хоча ми бачилися лише вдруге.

— У тебе гарні очі, — сказала його мама, коли ми чекали, поки оголосять посадку.
— А в Дениса хороший смак, — додав тато, підморгуючи.

Я усміхалась, але десь усередині вже будувався маленький кокон туги.

— Ти певна, що не хочеш передумати? — Денис дивився на мене, як на щось найрідніше. — Квиток можна ще змінити. Я скажу, і ти полетиш зі мною.

— Не спокушай, — прошепотіла я. — Лети. Це важливо.

— А ти?

— А я… буду писати тобі щодня. Плакати лише ввечері. І спати з твоїм худі, якщо що.

— Звучить як план, — він усміхнувся, але очі в нього були такі самі, як у мене. З тією самою дурною вологістю.

Я не плакала. Але коли він обіймав мене перед виходом на посадку, я вчепилася в нього, як у подушку перед екзаменом.

— Обіцяй, що повернешся ще крутішим, — прошепотіла я.

— Я повернусь і заберу вас обох. І тебе, і пузожителя. Обіцяю.

Останній погляд. Махання руками. Його фігура зникла за скляними дверима.

Я стояла ще хвилин десять, ніби могла витиснути з простору ще хоч трохи його присутності. Потім глибоко вдихнула, повернулась і пішла до виходу.

І поки їхній літак здіймався в небо, я подумки запитала себе:

Як провести цей тиждень без нього?