Читати книгу - "Київська Русь"

Конфліктність ситуації, яка виявилась уже в процесі підготовки Собору, найповніше визначилась у позиції єпископів Нифонта і Мануїла. Вони заявили: “Не есть того в законѣ, яко ставити епископомъ митрополита безъ патриарха, но ставить патриархъ митрополита”[625]. Вони нагадали також єпископам про “Рукописання” митрополита Михаїла, згідно з яким “не достоить намъ безъ митрополита въ святѣй Софьи служити”[626].

У літературі іноді можна зустріти думку, що Нифонт і Мануїл виставили свої заперечення у зв’язку з тим, що на митрополичу кафедру обирався не грек, а русин. Насправді це було не так. Йшлося про канонічну чистоту обряду, згідно з яким виняткове право на висвячення митрополита мав константинопольський патріарх. Єпископ Нифонт пояснює причину відмови служби з митрополитом Климом тим, що той “не взялъ еси благословения у святоѣ Софьи, ни отъ патриарха”[627].

З огляду на традицію візантійсько-руських церковних відносин позиція Нифонта і Мануїла виглядала бездоганною. Порушення заведених порядків справді мали місце. Але чи такими вже справедливими були ці заведені порядки? Виявляється, ні. Згідно з 28 правилом IV Вселенського Собору (Халкедонського, 451 р.), патріархи мали право лише поставляти або висвячувати митрополитів “між варварами”, але їх обрання повністю відносилося до компетенції Собору єпископів відповідної митрополії[628]. Константинопольські патріархи всупереч канонічним правилам привласнили собі право обирати київських митрополитів, що вони робили разом з власними архієрейськими соборами. Це була звичайна узурпація права, яка не зафіксована в жодному канонічному акті. На Русі мовчазно погодилися з таким порядком, який з часом набув канонічної сили.

Отже, Собор руських єпископів мав повне право обрати митрополита, що й було зроблено більшістю голосів. Канонічність цієї частини акції не викликає сумніву. Але чи в компетенції Собору була хіротонія митрополита без благословіння константинопольського патріарха? Єпископи Нифонт і Мануїл категорично заперечували це. Натомість єпископ Онуфрій вважав поставлення митрополита Клима Смолятича у Софії Київській цілком законним. Висвячення він запропонував здійснити мощами святого Климентія, які були однією з поважних святинь руської церкви. “Азъ свѣде, достоить ны поставити, а глава у насъ есть святаго Климента, якоже ставять грѣци рукою святого Иоана”[629]. Близьким за змістом є повідомлення новгородського архієпископа Антонія, який у своєму “Константинопольському паломнику” писав, що у св.Софії Константинопольській знаходиться “Германа рука, ею же ставятся патриарси”[630]. Отже, константинопольський звичай став прикладом для Руської православної церкви.

Пропозиція єпископа Онуфрія знайшла схвалення більшості єпископів. Іпатіївський літопис підсумовує все сказане про обрання Клима Смолятича такими словами. “И тако сгадавше єпископи, главою святаго Климента поставиша митрополитомъ”[631]. Коротке, але змістовне повідомлення про цю подію утримується і в Лаврентіївському літопису: “В лѣто 6655. Изяславъ постави митрополита Клима, калугера Русина, особь с шестью епископы, месяца июля въ 27, на память святого Пантелѣимона”[632].

Мощі папи римського Климентія, який був висланий у І ст.н.е. до Криму і там помер, привіз із Корсуня Володимир Святославич. Після побудови Десятинної церкви вони були покладені в одній із її нав, що одержала назву св.Климентія. Пізніше тут була похована дружина Володимира Анна, а в 1015 р. і він сам. До монголо-татарської навали мощі св.Климентія перебували в Десятинній церкві, а його культ мав на Русі значне поширення.

Дослідники неодноразово зверталися до цієї неординарної події в церковно-політичному житті Русі, але оцінювали її по-різному. Одні вбачали в ній (як і в поставленні митрополита Іларіона) намагання досягти фактичної самостійності Руської православної церкви від константинопольського патріарха і націоналізації її ієрархії. Інші, посилаючись на поодинокість подібних поставлень, не поділяли такого висновку, вважали, що Ізяслав Мстиславич керувався в даному випадку міркуваннями власного великокнязівського престижу[633]. З одного боку, це була реакція на зволікання з поставленням із Константинополя чергового митрополита, з іншого — Ізяслав хотів мати ручного митрополита, котрий би беззастережно підтримував його у відстоюванні власного старшинства на Русі.

У літературі має місце і більш радикальна точка зору. Згідно з нею,

Собор 1147 р. продемонстрував фактично незалежність руської церкви від Константинопольського патріархату і підкреслив вселенськість руського християнства через визнання першого місця в Христовій церкві римського папи.

Мусимо визнати, що цікава думка розглянути Собор 1147 р. з позицій канонічного розриву православної церкви з Константинополем і її союзу з Римом не має під собою скільки-небудь надійних підстав. Джерела, що є в нашому розпорядженні, як і вся історія руської церкви домонгольського періоду, не уповноважують дослідників на такий відповідальний висновок.

Ні Ізяслав, ні єпископ Онуфрій не ставили перед Собором таких далекосяжних завдань. На ньому жодним словом не йшлося про якийсь розрив руської церкви з грецькою або про визнання першості римського папи і союзу з Римом. Навпаки, посилання єпископа Онуфрія на звичай з висвяченням константинопольських патріархів рукою св.Іоанна Хрестителя засвідчувало канонічну єдність двох православних церков. Ізяслав не послав митрополита Клима до Константинополя для хіротонії його патріархом.

Але ж він і не вжив будь-яких заходів, щоб зав’язати відносини з Римом. Використання мощей св.Климентія в обрядовому дійстві поставлення в Софії Київській митрополита вказує, очевидно, на те, що в Русі церковний розкол між Константинополем і Римом у 1054 р. не мав принципового значення.

Заперечуючи мету конфесійної переорієнтації, яка ніби переслідувалась Собором 1147 р., слід визнати цілком реальним бажання Ізяслава Мстиславича і єпископів південноруських центрів вивести Руську православну церкву з-під залежності Константинопольського патріархату, націоналізувати церковне управління.

Звичайно, не можна не брати до уваги у цій справі і певних особистих мотивів Ізяслава Мстиславича, але не вони були основним її рушієм. Згідно з літописом В.М. Татищева, Ізяслав керувався насамперед загальноруськими інтересами. “Нине митрополит руський умре, и церковь осталась без пастыря и начальника правления духовного, которого прежде великие князья, избирая, посылали для посвящения в Константинополь. И ныне избрать в моей воле, но в Царьград к патриарху для учинившегося смятения и многих междуусобий в нем не можно. К тому же от онаго митрополитов посвященая чиняться напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы”[634].

Наступні події також підтверджують усвідомленість акції 1147 р. По смерті Юрія Довгорукого Київ захопив Мстислав Ізяславич і запропонував престол дядькові Ростиславу. При цьому поставив умову, щоб на митрополичу кафедру був повернутий Клим Смолятич. Ростислав Мстиславич не підтримав домагання племінника, але згодом, коли