Читати книгу - "Улісс"

А тепер заграв веселої, я відчуваю. Хоч сам би такої не написав. Чому? Тому що я веселий по-іншому. Але обидві веселі. Так, весела має бути і та і та. Музика фактично говорить, що ти. Частенько, бувало, думаєш: вона набурмосилася, а вона враз починає наспівувати. Тоді ясно.

МакКой з її валізою. Моя жінка й твоя жінка. Котячий вереск. Наче рвуть шовкову тканину. Коли зачне балакати, торохтить, мов горохом сипле. Вони не знають, що треба робити паузи, як чоловіки. Та бувають і прогалини в їхньому голосі. Наповни мене. Я тепла, темна, відкрита. Моллі в quis est homo: Меркаданте. Я притулив вухо до стіни, щоб чути. Кличу жінку-продавця, хай обслужить покупця.

Дзеньки-бреньки припинились і колеса зупинились. Брунатний О’Кропівський черевик О’Кропа О’Шпара і його шикарні небесно-сині шкарпетки із стрілками легко зістрибнули на хідник.

Подивіться-но, які ми самодостатні! Можемо слухати камерну музику. Камерну, тобто таку, яка звучить у нашому домі, в кімнаті. А в кімнаті вночі часом звучить дзюрчання, спрямоване в нічний горщик. Це та музика, яку я часто чую, коли вона. Акустика. Дзюркіт. Коли посудина порожня, тоді цебенить гучніше. Бо ж спрацьовує акустика, звучання гучнішає залежно від ваги рідини, що падає, діє відповідний закон. Щось подібне в рапсодіях Ліста, угорських, із циганським колоритом. Перлини, краплини. Дощ. Хлип-хлип-хляп-хляп-хлюп-хлюп. Ш-ш-ш-ш. Зараз. Може, зараз. Або щойно.

В двері стук-постук, йде здоровий дрюк, ще один лиш крок, буде Поль де Кок. Ко-ко-кок, ко-ко-кук. Стук.

Тук.

— Qui stegno[189]{576}, Бене, — попросив отець Каулі.

— Ні, Бене, — втрутився Том Кернан. — Давай «Стриженого хлопця». Наша рідна, відома.

— Так, її, Бене, — озвався містер Дедал. — Люди добрі та чесні.

— Її, її, — підтримали всі одноголосно.

Піду собі. Пете, дозвольте вас. Підійдіть-но. Він підходить, він підходить, він не стоїть. Іде до мене. Скільки?

— Яка тональність? Шість дієзів?

— Фа дієз мажор, — уточнив Бен Доллард.

Довгі нігті Боба Каулі натиснули на чорні клавіші відповідної октави.

Мені треба йти, сказав принц Блум принцові Ричі. Не йди, сказав Ричі. Ні, треба. Десь випала йому свіжа копійка. Тепер гуляй душа, доки схопить поперек. Скільки? Він бачучув губомову. Шилінг і дев’ять пенсів. Одне пенні йому. Ось. Ні, треба дати йому на чай два пенси. Глухий, стурбований. Мабуть, удома жінка й діти, чекають, поки Петті тут петра. Хе-хе-хе-хе. Чекають, поки він допетра.

Та почекай. Послухай-но. Похмурі акорди. Злолололовісні. Низькі. У печері, у темних глибинах землі. Могутні верстви руди. Масиви музики.

Голос темного віку, нелюбови, земної втоми гучав похмуро й болісно, він лунав здаля, із сивих гір, звертався до людей добрих і чесних. Шукав він священика, йому хотів він сказати своє слово.

Тук.

Ось бас-барилотон Бена Долларда. Старається, щоб якомога краще. Буркіт несенного болота безмісячного безлюдного і безжіночного. Ще один невдаха. А колись був успішний комерсант, постачав флоту потрібні речі. Пригадую: просмолені канати, корабельні ліхтарі. Потім прогорів — дефіцит десять тисяч фунтів. Зараз мешкає у притулку Айві для неспроможних. Комірчина номер такий-то. А все через пиття.

Священик удома. Служник цього буцімто священика його запрошує. Заходь. Святий отець. Акорди з кучерявими закрутками.

Доведуть тебе до згуби. Знівечать життя. Потім набудують комірчин і тобі одну, щоб було де померти. Люлі-люлі, лежи собі, песику{577}. А там довго не лежати, краще швидше дуба дати.

Голос перестороги, урочий голос ознаймив їх, як хлопець зайшов до порожньої зали, як лунко звучали його кроки, яка похмура була та вітальня, де сидів убраний у сутану священик, що буде його сповідувати.

Душа у нього чиста. Проте трохи глузду поменшало. Надумався, що зможе виграти конкурс часопису «Відповіді», розгадати ребуси, як називається відомий вірш. І ви отримаєте хрустку банкноту вартістю в п’ять фунтів. Малюнок: пташка сидить у гнізді, висиджує яйця. Він висновує: це «Пісня останнього менестреля»{578}. Ка рисочка те, яка це хатня тварина? Те рисочка ре найхоробріший з мореплавців. Проте голос у нього й досі чудовий. І ще зовсім не євнух, маючи таке причандалля. Слухайте. Блум слухав. Ричі Гулдинг слухав. І біля дверей глушман Пет, лисий Пет, одарований чайовими Пет, теж слухав.

Акорди забамкали повільніше.

Голос каяття і жалю гучнішав повільно, барвисто, тремтливо. Прагнуча покаяння Бенова борода сповідувалася in nomine Domini, в ім’я Господа Бога. Він упав навколішки. Він бив себе в груди, волаючи: mea culpa[190].

Знову латина. Вони липнуть до неї, як мухи до липучки. Священик із святими дарами для тих жінок. Той на кладовищі, трунар чи трупник, corpusnomine[191]. Цікаво, де зараз той пацюк. Шкряба.

Тук.

Вони слухали: кухлі й міс Кеннеді, виразні повіки Джорджа Лідвелла, повні перса в шовку, Кернан, Сай.

Скорботний голос зітхав від урази. Його гріхи. Від Великодня він вилаявся тричі. Отуди к бісовому батьку. Один раз пропустив месу — загрався. Один раз пройшов повз цвинтар і забув помолитися за упокій душі своєї матері. Ще хлопець. Стрижений парубчак.

Бронзова слухає, сидячи біля помпи пивного барила, втупилась у далечінь. Душа в полоні мрій. Мабуть, і не усвідомлює, що я на неї. Моллі має особливе чуття: знає, коли на неї дивляться.

Бронзова втупилась у далечінь, убік. Там дзеркало. Чи не бачить вона, що для її обличчя це найкращий ракурс? Вони завжди його шукають. Постукали в двері. Останній мазок до портрета.

Кукуріку.

Що вони думають, коли слухають музику? Таким способом ловлять гримучих змій. Того вечора Майкл Ганн{579} дав нам ложу. Настроювали інструменти. Персидському шаху це сподобалося найдужче. Нагадало, як у них там, у рідному домі{580}. А ще він висякався в завісу{581}. Може, у них так ведеться. Це також музика. В цьому нема нічого поганого. Тур-лю-лю. А мідні труби лабухів ревуть гучніше віслюків. Контрабаси, беззахисні бідолахи з різаною раною у боці. Дерев’яні мукають як корови. Розкритий рояль це крокодилова паща, музика має зуби. А назва дерев’яних інструментів нагадує прізвище нашого професора Гудвіна[192].

Вигляд у неї був пречудовий. Сукня помаранчового кольору з глибоким викотом так що всі принади й викотилися. Коли вона нахилялася щось запитати, її подих пахнув гвоздикою. Я розповідав, що пише Спіноза в тій книжці мого покійного тата. Слухала як зачарована. Очі величезні. Нахилилася вперед. Якийсь чолов’яга на бельетажі розглядав її згори в бінокль аж перехилився. Відчути красу музики можна тільки почувши її вдруге. Природи й жінки