Читати книгу - "Хотин"

Потрохи все ставало зрозумілим.

— Андрію! Сховай свою шаблю! — у Микити на скронях запульсувала жилка. — А ти давай свою сюди!

— З чого б це? На ось! — і Журко, переступивши на нетвердих ногах, стромив під самого носа Микиті дулю.

У ту саму мить Микита схопив Журка за зап'ястя правої руки і, підбивши ногу, кинув його на землю. Коліном став на жилаву шию і видер із зімкнутих пальців руків'я шаблі. Після цього могутнім ривком поставив Журка на ноги. Обома руками схопив за комір жупана і щосили струснув.

— Ти де, скурвото, знаходишся?! — голос Микити перетворився на ревіння буйвола. — Ти що собі дозволяєш?! Чому п'яний?!

Ошелешений Журко тільки махав головою, не встигаючи захмелілим розумом осмислити, що з ним діється.

— Коваля сюди! Чіпляй цей непотріб до гармати! Ти в мене, паскудо, київ скуштуєш! Забув, гнидо, звичай?! У поході сліпи залив?!

Дужі руки вхопили Журка і поволокли до найближчої гармати. Похмурий коваль розміреними ударами заклепав на зап'ястях Журка кайдани, а другий кінець тяжкого ланцюга причепив до гачка на казенику гармати. Мовчки перевірив, чи надійно, і неквапно покрокував крізь натовп. На майдані зібрався вже весь Переяславський курінь. Ніхто не розходився і після того як Журка одягнули в кайдани. Зрозумівши настрій товариства, Микита зняв шапку і виступив на середину кола. Оглянув козаків.

— Бачу я, панове-молодці, що маєте до мене мову. Тож я вас слухаю.

У натовпі зашикали. Через хвилину наперед виступив зніяковілий Півторакожуха.

— Вибач мені, Микито, якщо образять тебе мої слова. Але ти тепер наш батько і мусиш про нас дбати. Хочу, щоби чув від мене те, що маємо казати, знаю-бо тебе багато років і якщо скажу, то тільки правду.

— Кажи, Федоре.

— Журко не має рації, і за це ми його покараємо, як звичай велить… Та була в його словах і крапля істини. А саме: коні пропали майже всі. Треба щось робити, бо на зворотному шляху хоч самим у вози впрягайся. І тут їх не залишиш, бо не для того кров проливали, щоб здобич, хліб наш козацький ворогові залишити… То не твоя вина, що воно так сталося, але, будь ласкавий, покумекай, що і як.

— Нам без коней ніяк не можна! — вихопився з натовпу малого зросту лисий Панас Маківка.

— Добре, панство! Я з вами згоден! Але давайте разом поміркуємо, як ліпше вчинити. Воно завжди легше на когось перепхати… Хто що пропонує?

— Та воно і пропонувати нема що! — видерся наперед Самійло Коржик. — У турків коней треба було брати! В них вантаж на вози набрали, в них і коні знайдуться!

— Го-го-го! Добре сказав! А чим годувати?

— Та й турок не дурний! Щоб зуби не обламати…

— Не обламаємо!

— Дурний тебе піп хрестив, у них коні в таборі!

— Тихо! — гаркнув Коржик. — Я точно кажу, можна взяти. І не всі коні в таборі, я ще тоді звернув увагу, коли з Кам'янця повертали. Під лісом біля табору косяк у них на паші. Голів, певно, тисячу буде. До окопу їхнього версти півтори. Можемо спробувати.

— Від нас далеко? — зацікавився Микита.

— Близько п'яти верст. Але це не головне! Там байрак є, в ньому очерет і кущі шипшини. Якщо кинуться доганяти, то тільки туди — найближче. А там кінь не пройде. Я був так втаскався, що ледве виліз. Гнідому по живіт! А кущі колючі! Весь писок подер, жупан ось теж… А збоку і не скажеш, що там така тванюка.

— Може, й турки про нього знають? — запитав Товкач.

— Може! А може, й ні! Ти щось краще маєш на меті?

— Стривай, Самійле! — Микита вже згадав, про що говорив козак, і метикував, як ліпше прокрутити справу. — Я пам'ятаю! І охорони, може, сотня, та й ті з кістьми замість шабель. Діло кажеш!

— Аякже! — Коржик гордо задер носа.

— Та то пусте! — зітхнув Маківка. — Чим ми стільки коней прогодуємо?

— Прогодуємо! — озвався Микита.

— Чим? Навіть із возів солому з'їли…

— Як чим? А он ліс! Дубове листя. Воно, звичайно, не сіно, але якийсь час протримаємося. Поки турок не суне, нема чого байдики бити!

Тож слухай військового наказу: Самійло Коржик із сотнею сьогодні вночі висувається туди, де бачив коней. Уранці й починайте. Решта, у кого ще залишилися коні, беріть порожні вози — і вперед, до лісу. Тільки щоб мені на місці залишалися три сотні озброєних від нашого куреня. Що ще?

Погомонівши, козаки розійшлися. Почали готуватись: одні з Самійлом Коржиком, решта — з Півторакожухом, який очолив другий загін. Здивовані козаки інших куренів розпитували переяславців, що вони замислили, однак ті знизували плечима. Мовляв, якщо вам треба, самі головою працюйте. Пізно ввечері сотня Самійла Коржика, замотавши ганчірками коням морди й копита, від'їхала від табору і розчинилась у темряві. У цей час прибув десяток возів, навантажених пожовклим дубовим листям.

У цей вечір навколо кабиць усі розмови точилися лише про нового курінного. Козаки всі як один погоджувалися, що Микита — отаман що треба, тож вибір вони зробили правильний. А коли у ранішніх сутінках загуло від кінських копит і до переяславців наблизився сяючий Самійло Коржик, радощам козаків не було меж: разом із вершниками примчали чотири сотні несідланих коней, на диво гладких і блискучих порівняно з худими кіньми запорожців. «Молодий ще» Непийпиво твердо посів місце курінного отамана на найголовнішому троні—у серцях січового товариства.

Уже кілька днів тривали переговори між польськими політичними комісарами і численними чаушами, урядовцями візира Оттоманської Порти. Добрим знаком для Собеського стало те, що їх поселили у розкішному, наскільки це дозволяли обставини, шатрі, розташованому безпосередньо біля наметів самого великого візира Ділавер-паші. У перший день Ділавер-паша прийняв послів, вислухав їхні вітання, висловив у надзвичайно пишномовних зворотах свої надії на щасливе закінчення війни. Нарешті, коли Собеський з Жоравинським втратили надію на припинення пустопорожніх похвальних речей на адресу Блискучої Порти і захоплення сміливістю польського лицарства, Ділавер-паша у кількох словах засвідчив свою прихильність і пообіцяв сприяти перебігу переговорів. Ледь схиливши голову, він дав зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Вийшовши від нього, посланці одразу попрямували до шатер муфті Есаада…

Для Собеського почався зоряний час. Природний дипломат і тонкий політик, він почував себе у ворожому таборі, мов риба в воді. Улесливими речами, цінними подарунками, а де треба, і стриманими погрозами він почав вести тривалий і клопіткий переговорний процес.

За короткий час посли заручилися підтримкою великого візира, нового господаря Волощини Радула, а що найголовніше — їм пообіцяв