Читати книгу - "Чарівні створіння"

* * *

Коли я злетів на веранду Рейвенвуду, мене гавкотом зустрів Мовчун. Ларкін теж стояв на сходах, притулившись до колони. Він був у шкірянці й грався зі змією, яка обвивалася навколо його руки. Спочатку я бачив його руку, потім — змію. Він робив це так само просто, як майстерний гравець тасує колоду карт, і я на хвилину розгубився від цього дійства. А ще від того, як гавкав Мовчун. Чесно кажучи, я не міг збагнути — гавкає він на Ларкіна чи на мене. Мовчун належав Мейкону, а ми з Мейконом не надто товаришували.

— Привіт, Ларкіне.

Він байдуже кивнув, і з його рота виринула хмарка пари, схожа на кільце диму. Вона попливла у холодне повітря і теж перетворилася на тоненьку білу змійку, котра вхопила свого хвоста і почала поглинати його, аж доки геть не зникла.

— На твоєму місці я б туди не заходив. Твоя дівчина… як би це сказати? — кусається…

Змія оповилася навколо його шиї — і перетворилася на комір шкірянки.

Тієї миті двері відчинила тітка Дел.

— Нарешті ти прийшов, а ми всі тебе чекаємо. Ліна в себе в кімнаті й нікого туди не впускає.

Я подивився на тітку Дел — вона була як ніколи розгублена. З її плеча мало не спадав шарф, окуляри сиділи на носі навскоси, а й без того кривувата ґулька розкрутилася в сиві пасма. Я нахилився, щоб обійняти її. Від неї пахло старими шафами Сестер — лавандовими ароматизаторами і постіллю, що передавалася з покоління у покоління. Позаду неї стояли Ріс і Раян, похмурі, як відвідувачі лікарні, котрі не знають, що розповість їм лікар про близького для них пацієнта.

Знову скидалося на те, що маєток налаштовувався на настрій Ліни, а не Мейкона. Чи, можливо, вони почувалися однаково? Якщо ви можете описати колір злості, то уявіть — ним були залиті усі стіни. Гнів, чи щось таке тієї ж температури й густини, звисав з кожної люстри, обурення впліталося в товсті килими, що устилали кімнату, ненависть мерехтіла під кожним абажуром. Підлога потопала в моторошних тінях особливо глибокої чорноти, що просякала собою стіни і вже навіть поповзла по моїх кедах, поглинаючи їх імлою. Абсолютною темрявою.

Я навряд чи зміг би описати кімнату. Я більше відчував її, і відчуття це було не з приємних. Будинок тиснув на мене, і я не наважувався зробити крок на розлогі сходи, що вели до Ліниної спальні. Я підіймався ними вже сотні разів і не те щоб не знав, куди вони ведуть. Але сьогодні все було інакше. Тітка Дел поглянула на Ріс і Раян, що теж пішли за мною, нібито я вказував їм дорогу до невідомого поля бою.

Не встиг я ступити на другу сходинку, як будинок здригнувся. Над моєї головою затрусилася люстра з тисячею свічок, і вони закрапали воском на моє обличчя. Я змигнув і відхилився. Раптом сходи під моїми ногами згорнулися й упали, викинувши мене у хол з вощеною підлогою, якою я проїхався чи не до середини. Ріс і тітка Дел відскочили, але я протягнув з собою бідолашну Раян, наче кулю по боулінговій доріжці. Підвівшись, я гукнув нагору:

— Ліно Дюкейн! Якщо ти знову нацькуєш на мене ці сходи, я особисто поскаржуся на тебе у дисциплінарний комітет!

Я піднявся на першу сходинку, потім на Другу. Нічого не сталось.

— Я подзвоню містеру Голлінзворту й особисто засвідчу, що ти небезпечно божевільна, — став я перестрибувати через сходинку аж до самого верху. — Бо якщо ти знов учиниш так зі мною, такою і будеш, чула?

А потім у моїй голові з’явився голос.

«Ти не розумієш».

«А., я знаю, що тобі страшно, але в цій ситуації не краще бути на самоті».

«Йди геть».

«Не піду».

«Я серйозно, Ітане. Йди геть. Я не хочу, аби з тобою що-небудь сталося».

«Я не можу».

Тепер я стояв перед входом у її спальню, прихилившись щокою до холодного білого дерева дверей. Я хотів бути з нею — бути настільки близько, наскільки б витримало моє серце, і якби вона не підпустила мене ближче, поки що я задовольнився б і цим.

«Ти тут, Ітане?»

«Тут».

«Я боюся».

«Я знаю, А.».

«Я не хочу завдати тобі шкоди».

«І не завдаси».

«Ітане, я не хочу тебе залишати».

«І не залишиш».

«А що як залишу?»

«Я чекатиму на тебе».

«Навіть якщо я стану темною?»

«Навіть якщо ти станеш дуже, дуже темною».

Вона відчинила двері й втягнула мене всередину. В спальні горлала музика. Я впізнав її. Це був майже геві-метал знайомої мені пісні:

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

Страхів тут шістнадцять найбільших твоїх,

Тут сни, де вшістнадцяте смак моїх сліз

І падаєш, падаєш, падаєш вниз…

Ліна мала такий вигляд, ніби проплакала всю ніч… хоча можливо, так і було. Коли я торкнувся її обличчя, то побачив на ньому ще не висохлі доріжки сліз. Я пригорнув її, і ми закружляли під пісню:

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

І грім, що у пам'яті в тебе не стих,

Шістнадцята миля, шістнадцятий шлях,

Шістнадцятий пошук, шістнадцятий страх…

Понад Ліниним плечем я бачив, який безлад панує у її кімнаті. На стелі потріскався і повідпадав тиньк, комод перевернувся догори дриґом, як після нашестя грабіжників. Вікна розлетілися вщент. Без шибок маленькі металеві рами схожі були на тюремні ґрати у середньовічному замку. А ув’язнена притискалася до мене, доки ми танцювали в обіймах мелодії.

І пісня тривала.

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

Вшістнадцяте стануть страхи на поріг,

Шістнадцять заклясти спішать часоплин,

Шістнадцять покличе — почує один.

Востаннє, коли я був у Ліниній кімнаті, її стелю вкривали хаотичні описи її найпотаємніших думок. Сьогодні вся можлива поверхня чорніла цілком розбірливими написами: Самотність тримає того, кого ти любиш, / коли ти знаєш, що можеш більше його не втримати. Це було написано по периметру стелі, а на стінах читалось: Навіть загублене в темряві, / моє серце зможе тебе відшукати. На дверях: Душа вмирає у долоні того, хто її тримає. На дзеркалах: Якби я могла втекти у надійний захисток, / я б зробила  це вже сьогодні. Навіть комод був списаний фразами: Tyт мене знайшов найтемніший день.