Читати книгу - "Діти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тихо, дитину розбудиш!
Вона ненавиділа зараз усе на світі: квартиру з вічним безладом, сонного чоловіка, з яким прожила сім років, дорогу, якою мала йти, і колишню однокласницю, котру треба просити. Вперше. Взагалі, вперше. Досі все робилось за її спиною.
«Це ж я не для себе!» — думала вона, йдучи вулицею. Ремінець сумки врізався їй в плече. Їй же не шістнадцять років, а двадцять шість. Пора вже звикнути до брехні. Вона не стане бруднішою від того, що попросить Соньку за путівки. Не винна ж вона, що в неї чоловік — ледар. Вона ніколи не бачила моря. Цілих двадцять шість років не бачила моря. Це ж просто жах! І в Наталочки так часто болить горло. Їй обов’язково треба на море. Але як вона зайде до Соні, якими очима та подивиться на її старе немодне плаття, пошите ще на випускний вечір в інституті? Як та скаже: «Бачиш, і ти змінилася. В класі аж розпиналася за чесність. Твори які писала… А тепер мені пхаєш коньяк і цукерки!»
Люда ледь стримала сльози. Якби до неї зараз хтось обізвався то вона б, напевно, брязнула сумкою об перший-ліпший стовп.
Ну, хіба можна іти з таким настроєм? Та вона й слова з себе не видушить. Або наговорить не того, що слід. А може, Соні нема вдома? Ця думка трохи підбадьорила Люду, але коло Сониного будинку їй знову зробилось кепсько. Зібравши всі сили, вона піднялась на третій поверх і рішуче натиснула на кнопку дзвінка. Сумка ковзнула їй з плеча.
Скляне очко на дверях потемніло. Це, як здалося гості, тривало досить довго. Нарешті забряжчали замки, і оббиті чорним дерматином двері прочинились. Просунулась Соньчина голова, на якій блищали металеві бігуді.
— Людка, привіт! — вигукнула доволі заспаним голосом Соня. — У лісі щось велике здохло, що ти прийшла?
— Мені треба з тобою поговорити, Соню…
— Ну, заходь, заходь!
В передпокої Соня тицьнула гості великі розтоптані капці, й та слухняно перевзулася.
— Де твій чоловік? — спитала Люда, коли вони сіли у тісній вітальні, геть захаращеній меблями.
— Хіба я знаю? Десь повіявся з самої рані. Я за ним не бігаю. Аби зарплату до хати приносив… Ой, що я малій купила!
Соня зірвалась і вибігла в іншу кімнату. Через хвильку вернулася, несучи у руках пакунок. У ньому виявився прегарний синьо-жовтий дитячий костюмчик з вовни. Люді подумалось, що він би якраз підійшов Наталочці.
— Соню, — промимрила Люда. — Ти в завкомі… Я тебе дуже прошу. Чоловік досі не дістав… Путівки. Є сімейні пансіонати…
— Куди путівку? — неуважно перепитала Соня, мнучи руками костюмчик.
— На море… Я ще не бачила моря.
— Не бачила? А ми кожного року їздимо. У нас там знайомі в Ялті! Ми їм, звісно, платимо, але небагато. Ну, як тобі костюмчик? З Польщі привезли знайомі…
— У моєї Наталочки ніколи не було такого.
— Хочеш дістану?
— Та ні… Може, потім… — Люді було важко говорити. Вона відчувала, як все обличчя горить. — Ти ж знаєш мого Володю, який він непрактичний. А Наталочку лікар радив обов'язково відвезти на море…
Соня спохмурніла, але її голубі, наче в ляльки, очі дивились ясно і чесно.
— Ой, ти знаєш, що тепер літо? За тими путівками б’ються. Я хоч і маю в завкомі руку, але не знаю, чи брат поїде. Він мене теж просив. Сама розумієш, рідний брат?
— Розумію… — Люда схилила голову.
— Ти ось що! Якщо він не поїде, путівка ваша. Прийди або потелефонуй завтра. Я тобі точно скажу.
Тут якраз задзвонив телефон.
— Як-не-як ти мене по математиці підтягала! — засміялась Соня, ідучи брати трубку.
Не встигла вона вийти, як Люда блискавично розкрила сумку, вийняла з неї коньяк і цукерки, поклала на стіл і вибігла з кімнати.
Соня жваво розмовляла по телефону.
— Я зайду… — пробелькотіла Люда, і господиня згідливо кивнула головою.
Жінка випурхнула за двері. Сльози давно вже підступали їй до очей, але негоже було плакати на вулиці, якийсь чоловік біля парку сідав у машину, і вона відвернулась, щоб він не побачив її лиця.
Люда впала на лавку в наглухішому закутку парку. Сама не знала, з чого плакала: з приниження, люті, з горя. Найгірше було те, що цих людей неможливо було в чомусь звинуватити. Вони вислизали з рук, як гадюки.
— Я підла, низька… — тремтіла Люда. — Не піду до неї, хай ті путівки згорять!
Колись
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти», після закриття браузера.