Читати книгу - "Замогильні записки"

надрукований у «Гентському монітері», номер і дата якого ні для кого не були таємницею, спростовував усі наклепи, але супротивники мої не гребували навіть такою недовговічною брехнею. Ганебний памфлет було підписано псевдонімом, під яким сховався військовий досить високого звання: після Ста днів його розжалували, і він приписав це своєму поводженню зі мною; він підіслав до мене друзів з проханням заступитися за гідну людину, що ризикує залишитися без засобів для існування: я написав до військового міністра і виклопотав цьому офіцерові пенсію. Він помер: дружина його досі прихильна до пані де Шатобріан і сповнена вдячності, якої я зовсім не заслужив. Деякі вчинки викликають занадто палкі похвали; на подібну великодушність здатні особи найзвичайнісінькі. Придбати репутацію добродійної людини можна дуже недорогою ціною: великий не той, хто прощає, але той, хто не потребує прощення.

Не знаю, з чого Бонапарт на острові Святої Єлени виснував, що в Генті я «зробив королю важливі послуги»: мабуть, він оцінив мою роль занадто високо, але, хоч би як там було, з його слів випливає, що він визнавав мене за неабиякого політика.

‹Життя в Генті›

8
ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ ПРО СТО ДНІВ У ГЕНТІ:
Незвичне пожвавлення в Генті. – Герцог Веллінґтон. – Monsieur. – Людовік XVIII

Юрби чужоземців набігли у Гент і ненадовго порушили спокій, що здавна панував у цьому місті. На площах та бульварах марширували бельгійські й англійські рекрути; каноніри, постачальники, драгуни приймали артилерійські обози; бики і коні тріпалися в повітрі, поки їх, обв’язаних попругами, спускали на землю; у місто прибували маркітантки з вузлами, дітьми і рушницями, що дісталися їм від чоловіків; усі ці юрби, самі не знаючи, чому й навіщо, поспішали на велике і згубливе побачення, що його призначив їм Бонапарт. Політики, розмахуючи руками, перемовляли на берегах каналу, поблизу нерухомо завмерлих рибалок, емігранти снували від короля до Monsieur і від Monsieur до короля. Канцлер Франції пан Дамбре, в зеленому камзолі і круглому капелюсі, із старовинним романом під пахвою простував на засідання Королівської ради вносити поправки до Хартії, герцог де Леві був при дворі у стоптаних пантофлях величезного розміру, бо, відважно б’ючись, цей новий Ахілл був поранений у п’яту. Він відзначався гострим розумом, свідченням чому – збірник його думок.

Час від часу герцог Веллінґтон влаштовував військам огляд. Людовік XVIII щодня по обіді виїжджав у запряженій шестериком кареті і катався вулицями Гента, як робив це і в Парижі; при ньому були камер-юнкер та охорона. Якщо йому траплялося зустріти герцога Веллінґтона, він легенько кивав йому з поблажливим виглядом.

Людовік XVIII ніколи не забував про свою спадкову вищість; він скрізь був королем, як Господь скрізь Господь, у яслах чи в храмі, на золотому вівтарі чи на вівтарі з глини. Знегоди не змусили його піти на жодну, навіть найменшу поступку; що більше принижувала його доля, то вище він підносив голову; за царський вінець правило йому його ім’я; здавалося, він говорив: «Ви можете вбити мене, але вам не під силу вбити сторіччя, що стоять за мною». Його не бентежило те, що герб Бурбонів більше не прикрашає дверей Лувру – адже герб цей, як і раніше, залишався славний у всьому світі. Хіба посилав хто-небудь комісарів у різні кінці землі, щоб знищити його? Хіба забули про нього Пондішері в Індії, Ліма і Мехіко в Америці, хіба не зберігають його Схід – Антіохія, Єрусалим, Сен-Жан д’Акр, Каїр, Константинополь, Родос і Морея – і Захід – міські стіни Рима, стелі палаців Казерти і Ескоріала, регенсбурзькі і вестмінстерські склепіння, гербові щити всіх королів? Хіба не вінчає він навіть стрілку компаса, знаменуючи близьке торжество лілій у всіх куточках земної кулі?

Переконаність у величі, стародавності, шляхетності й гідності свого роду надавала Людовіку XVIII справжньої могутності. Важко було заперечувати його верховенство: навіть генерали Бонапарта зізнавалися, що цей немічний старець викликав у них більшу боязкість, ніж страшний володар, що був попереду в сотні битв. Коли в Парижі Людовік XVIII удостоював монархів-переможців честі пообідати за його столом, йому й на думку не спадало пропустити поперед себе королів, чиї солдати розбили табір у дворі Лувру; він поводився з ними як з васалами, які просто виконали свій обов’язок, давши своєму сюзерену людей при зброї. У Європі є тільки одна королівська династія – французька, доля всіх інших нерозривно пов’язана з її долею. Всі монархії – одноденки в порівнянні з родом Гуго Капета, майже всі – його молодші паростки. Наші стародавні правителі були найстарішими королями світу: повалення Капетів відкриває еру вигнання королів.

Що менш доречнішою була ця зарозумілість нащадка Святого Людовіка (що занапастила його спадкоємців) у політичному відношенні, то дужче лестила вона національній гордості: французи з утіхою стежили за тим, як монархи, які, програвши війну, підкорялися одній-єдиній людині, вигравши її, підкоряються стародавності роду.

Непохитна віра Людовіка XVIII у своє походження – ось та сила, що повернула йому скіпетр; саме вона двічі вінчала його голову короною, хоча Європа зовсім не для цього витрачала людські життя і гроші. Вигнанець без армії виграв усі битви, в яких не брав участі. Людовік XVIII являв собою втілення суверенної влади; з його смертю вона зникла з лиця землі.

‹Гентські знайомства та коло спілкування Шатобріана›

10
Флігель Марсана у Генті. – Пан Гаяр, придворний королівський радник. – Таємний візит пані баронеси де Вітроль. – Власноручна записка графа д’Артуа. – Фуше

У Генті був свій флігель Марсана. Щодня сюди доставлялися з Франції новини, народжені користю або фантазією.

Наші лави поповнив пан Гаяр, колишній ораторіанець, королівський радник, нерозлучний товариш Фуше; його визнали і познайомили з паном Капелем.

Коли я бував у графа д’Артуа, що траплялося нечасто, його прибічники, перемежаючи свою мову зітханнями і заповнюючи її натяками, говорили мені про людину, яка (треба віддати їй належне) поводиться чудово, яка перешкоджає всім починанням імператора, захищає Сен-Жерменське передмістя і т. ін., і т. ін., і т. ін. Вірний маршал Сульт також мав надзвичайну прихильність графа д’Артуа і вважався найчеснішою людиною в усій Франції після Фуше.

Одного разу біля воріт мого заїжджого двору зупинилась карета, з якої вийшла пані баронеса де Вітроль: вона приїхала за дорученням герцога Отрантського. Поїхала вона, везучи з собою записку, написану рукою Monsieur, у якій принц присягався рятівникові пана де Вітроля у вічній вдячності. Більшого Фуше й не треба було: маючи таку записку, він міг не турбуватися за своє майбуття в разі нової реставрації. З цього часу в Генті тільки й розмов було, що