Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

двоє вартових. Час од часу вони знімали з обличчя маски, щоби прохолодитися, бо день видався спекотний, і Фродо бачив, що то люди миловидні, зі світлою шкірою, з темним волоссям, зі сірими очима, зі сумними та гордими обличчями. Вони розмовляли між собою тихими голосами, спершу спільною мовою — хоч і старовинною говіркою, — а потому перейшли на власну. Прислухавшись, Фродо дуже здивувався, коли збагнув, що то ельфійська чи якась дуже схожа на неї мова: тож він приголомшено дивився на них, бо вже збагнув, що це — дунедайни з Півдня, люди з роду Володарів Вестернесу. За мить Фродо озвався до своїх охоронців, але вони відповідали повільно та неохоче. Назвалися Маблунґом і Дамродом, солдатами Ґондору і слідопитами Ітілієну: вони походили з народу, який колись жив тут, перш ніж цей край було сплюндровано. З таких людей Володар Денетор вибирав собі розвідників, котрі таємно перетинали Андуїн (як і де — того вони не розповідали нікому), щоби знищувати орків та інших ворогів, які вешталися на територіях між Ефель-Дуатом і Рікою.

— Звідси до східного берега Андуїну приблизно шість миль, — сказав Маблунґ, — але ми рідко заходимо так далеко. Проте під час цієї виправи було отримано нове завдання: ми прийшли, щоб улаштувати засідку на людей Гараду. Хай їм грець!

— Еге, грець із тими південцями! — мовив Дамрод.

— Подейкують, що в давнину між Ґондором і королівством Гараду на далекому півдні були якісь зв'язки, однак точно не дружні. У ту пору наші кордони простягались аж ген на південь за гирла Андуїну, й Умбар — найближче з їхніх володінь — визнав наше верховенство. Але то було давно. Багато людських поколінь відійшло відтоді. Нещодавно ми дізналися, що Ворог постав перед ними і вони пристали до Нього. Чи просто повернулися — ті люди завжди готові були скоритися Його волі, як і багато хто на Сході. Я не сумніваюся, що дні Ґондору добігають кінця, а стінам Мінас-Тіріта судилось упасти — такі великі Його сила та лють.

— Але ми однаково не сидітимемо склавши руки та дозволяючи Йому втілювати всі свої бажання, — сказав Маблунґ. — Ці трикляті південці здолали маршем стародавні дороги, щоби поповнити лави Темної Вежі. Атож, ті самі дороги, що їх створила майстерність Ґондору. Та південці дедалі сильніше втрачають пильність, певно, вважаючи, що могутність їхнього нового господаря велика настільки, що сама лише тінь його Пагорбів захистить їх. Ми прийшли, щоби ще раз провчити їх. Нам доповіли, що численне їхнє військо пройшло тут кілька днів тому, прямуючи на північ. Один із їхніх полків, за нашими підрахунками, повинен проминути нас близько півдня — вище дорогою, де вона проходить крізь розколину. Ну, дорога може йти туди, а от південці не пройдуть! Ні, доки Фарамир є Капітаном над нами. Він очолює нас у всіх ризикованих мандрах. Але він або зачарований, або ж доля щадить його для якоїсь своєї мети.

Розмова їхня поволі змінилася пильною тишею. Все довкілля знерухоміло та насторожилося. Сем, присівши біля краю папоротника, визирнув назовні. Завдяки гострому гобітському зору він зауважив, що поблизу є ще люди. Вони крадькома піднімалися схилом: поодинці чи довгим ланцюжком, постійно ховаючись у затінку гаю чи чагарників або повзучи у траві та в орляку, де їх важко було помітити завдяки зелено-бурому вбранню. Всі були в каптурах і в масках, мали на руках зелені латні рукавиці й тримали таку саму зброю, як у Фарамира та його соратників. Невдовзі люди пройшли повз схованки гобітів і зникли. Сонце поволі піднялось і наблизилося до зеніту, тіні стали короткими.

«Цікаво, де той негідник Ґолум? — подумав Сем, відповзаючи в гущавину. — Він добряче ризикує, бо його або порішать, сплутавши з орком, або підсмажить Жовтий Лик. Одначе, думаю, він подбає про себе».

Потому Сем ліг біля Фродо і почав дрімати.

Прокинувся він від того, що йому причувся звук сурм. Гобіт сів. Був саме полудень. Напружені та стривожені охоронці стояли в тіні дерев. Раптом угорі, за вершиною схилу, сурми заграли голосно й лунко, так що помилитись уже було годі. Семові здалося, що він чує крики й ошалілий лемент, але якось приглушено, ніби звук долинає з віддаленої печери. Та несподівано шум битви почувся зовсім зблизька, якраз із-над їхньої схованки. Сем виразно чув, як сталь із брязкотом зустрічає сталь, як дзвенять мечі, вдаряючись об залізні шоломи, та як глухо відлунюють щити; чулися волання і вереск, а поодинокий чистий голос гукав: Ґондор! Ґондор!

— Усе це звучить так, ніби сотня ковалів разом узялася до справи, — сказав Сем до Фродо. — Ближче до нас підступити їм уже нікуди.

Але звук усе одно ще наблизився.

— Ідуть! — закричав Дамрод. — Дивіться! Дехто з південців вирвався з пастки й утікає дорогою. Онде вони! Наші люди женуться за ними, Капітан веде їх.

І Сем, прагнучи побачити якнайбільше, пішов, долучившись до охоронців. Він виліз десь до середини одного з височеньких лаврів і на мить краєм ока вгледів, як одягнуті в червоне смаглявці біжать униз схилом, а на певній відстані за ними женуться воїни в зеленому, рубаючи тих, кого наздоганяли. У повітрі густо бриніли стріли. Тоді зненацька, просто через пруг кручі, що захищала їхній сховок, перекинувся чоловік і, ламаючи тендітні деревця, впав їм ледь не на голови. Він відійшов у вічність, лежачи долілиць серед папороті на кілька сажнів нижче від гобітів: зеленопері стріли стриміли з його шиї під золотим коміром. Ясно-червоні його шати подерлися, кольчуга з накладених одна на одну бронзових пластин була розірвана та порубана, чорні, перевиті золотом коси злиплися від крові. А його коричнева рука все ще стискала руків'я зламаного меча.

Сем уперше побачив, як люди б'ються з людьми, і йому це не дуже сподобалося. Він радів, що не бачить мертвого обличчя. Думав, як могли звати цього чоловіка, звідкіля він, чи і справді мав лихе серце, а чи так далеко його завели чужі брехні та погрози, і, може, він радше спокійно залишився би вдома — все це блискавично промайнуло в Семовій голові й одразу вивітрилося з неї. Бо, щойно Маблунґ приступив до трупа, долинув новий шум: гучні крики та лемент. І поміж усього того Сем вловив пронизливе мукання чи трубіння. А потому — жахливі гуркіт і тупіт, ніби об землю гупали велетенські тарани.

— Рятуйся! Рятуйся! — закричав