Читати книгу - "Нестерпний бос. Наречений за контрактом, Астра Вєєр"

Радіти знахідці не поспішаю. Все ж таки не хтось повернути запропонував, а Маринка. Від колишньої подруги всього можна чекати. Особливо, де треба вигадати підлість.

- Якщо хочеш повернути, тоді передай на посту охороні. Краще нам з тобою більше не бачитися.

Вважаю, що правильно запропонувала..

Маринка вважає по-іншому, прямо в слухавку обурено скрикує:

- Пропонуєш мені через все місто їхати, щоб потрапити в корпорацію, з якої виперли?

- Можу компенсувати витрати на проїзд і в якості винагороди додати ще за сережки.

- Ну так, ясна річ, ти ж така багата, - цокає у звичній манері. - А якщо там на чергуванні буде Степан? Він до мене чіплявся та переслідував. Не хочу я з ним бачитися, як і ти зі мною. Є у мене нейтральна пропозиція.

Нейтральна?

Мої брови догори метнулися.

- Передаси через когось?

- Так, передам. Не хвилюйся, не вкрадуть твою річ. Пам'ятаєш, ми іноді заходили в кафе навпроти корпорації? Ну ти там ще замовляла ванільне латте, в обід у них знижки привабливі.

- Звісно, пам'ятаю.

- Ось прийдеш у те кафе і отримаєш сережки. Тоді вийде поруч до тебе, і мені на Степана не напоротися. Персонал там відповідальний і уважний. Та й у мене, якщо чесно, немає бажання на особисту зустріч.

У процесі розмови з Мариною підходжу до вікна, дивлюся на вивіску знайомого кафе. Туди часто забігають наші співробітники. Хоча є і своє в корпорації. Я ж там бувала багато разів. Спокійна затишна кафешка…

Маринка ще базікає, а я розмірковую - йти чи не йти. Що як, вона мені заговорює зуби, а сама сховається?

- Добре, я прийду в кафе. Чекаю на твоє повідомлення, - погоджуюся в кінці.

Але не просто так. У мене вже виникла ідея.

Великої сумки у приймальні не знайшлося, прошу в сусідньому відділі. Закладаю туди дорогоцінну пилку Кирила. Краще б йому про це не дізнатися. Ні, я не планую стратити колишню подругу і сусідку. Але і затримувати себе не дам. Нехай тільки полізе - покажу їй мою нову подружку з металу. А що? Не лише Кирило розмовляє з раритетними монстрами. Ми з коханим схожі у всьому.

Озброївшись, виходжу з корпорації. Марина потім казала, що поблизу буде проїздом, вона на співбесіди мотається, шукає роботу. Закине мої сережки і стрімголов полетить на зустріч з босом, який багатше і вродливіше за Бєльського. Я навіть не знала, що на це відповісти. Ну лети, вдалого вітру і якісних батарейок у пропелері.

Переступаю поріг у кафе. В руці сумка з пилкою. Гадаю, з такою підготовкою, мені обов'язково повернуть сережки. Нехай навіть не мої, аби не розполохувала відвідувачів.

Повертаю голову вправо-вліво. Маринки немає! Хоча повідомлення написала, що мою річ передала. Виходить, я про неї гіршої думки, ніж є насправді... А тато каже кожен день парафіянам, що ніколи не пізно покаятися і встати на шлях істинний. Раптом Маринка вже на шляху?

Сміливіше прямую до бару.

- Вам щось підказати? - послужливий офіціант першим звертається.

Добре, хлопець не знає, що в моїй сумці. Спокійний, ввічливий, усміхнений. Пощастило йому.

- Мені залишали сережки. Потрібно ім'я називати або документ показувати?

- Я і так тобі повірю, Ві-іко, - лунає за моєю спиною з придихом.

Тьху, халепа!

Мені не треба бачити, достатньо голосу. Повертаюся, подумуючи, що все-таки не дарма пила мене супроводжує. Може ще стане, дорогенька, в нагоді.

- Вітю! Ти теж за сережками?

Бармен з нерозумінням поглядає на нас, і перемикається на інших відвідувачів.

- Ні, я віддати тобі. На ось, візьми, - і, справді, повертає.

Напевно, у цю мить я як раз розгубилася. Побачила в його розкритій долоні пару сережок, пам'ять від бабусі. Хвилину тому подумала - нічого не дадуть, коли Вітя тут раптово з'явився. А ось же... Маринки немає, передала, але не уточнив через кого.

Беру з розкритої долоні Віті свої втрачені старовинні прикраси. Він накриває мої пальці другою рукою і легенько, але чіпко стискає.

- Вітю, відпусти.

Колишній притискається чолом до мого чола.

- Мені не вистачає тебе, Віко. Може, передумаєш? Кинемо начальників і повернемося до простого розміреного життя з твоїми супами і пирогами…

Еге-еге, розмріявся. Губу нехай підбере, поки хтось не розчавив ненароком.

В одній руці сумка з пилкою, другу Вітя захопив, вирватися за секунду не вийшло. Знадобилося робити маневр.

- Давай посидимо за столиком? Пригощу ванільним латте!

Вітя все привабливіше спокушає. Не мене, а пилу.

- Ні, повернув мою річ - дякую. Чому не віддав у корпорації?

- Для мене в твою приймальню заходити заборонено. У коридорах ти переслідуєш мене. А зустрітися хотілося. Пощастило, що ти сережки втратила. Віко, почекай, я тебе не відпущу так швидко.

І знову хапається колишній прилипала.

- Ще раз повторюю. Між нами все скінчено. Не шукай зі мною зустрічей. Інакше не ти, а я тебе буду переслідувати!

Дістаю з сумки велику зброю, гостріше акулячих зубів. Вітя здригається. У кафе зависає оглушлива тиша. Посмішки офіціантів змиваються в мить.

- Тобі Кіра здасться миленьким зайчиком, після того, як ми з пилкою тебе знайдемо. Не зли мене, Вітю. Краще не зли. У, який же ти самець непостійний!

Залякую Вітьку, вирячивши очі. Так, нехай вважатиме мене божевільною. Тоді вже напевно відвалить. Ой, він уже кудись побіг. Біжить, біжить, в туалет залітає.

Бувай, Вітечко! Штанці не обмочи. Хоча все одно, його будуть проблеми.

Подивилася на переляканих співробітників кафе. Час і мені звідси тікати. Раптом зараз викличуть поліцейських? І почнеться... Вікторія Ластівкіна справляла враження порядної дівчини, старанної співробітниці, вела себе, зазвичай, тихо і мирно. Потім здуріла і бігала з пилкою, ганялася за колишнім і погрожувала розправою.

Бурмочу вибачення. Ховаю пилу. І несуся скоріше в приймальню. Вішаю на стіну улюбленицю Кирила. Не те, що я ревную. Але сподіваюся "улюбленицю" після мене.

Фух. Здається, нічого не упустила. Справилася. Полегшення відчуваю. З приводу Віті спокійна. В туалеті було вільно, отже, й він полегшився як слід.