Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

початку необхідно зауважити, що на ту пору все на дворі немов завмерло. Щоправда, потім здійнявся невеличкий вітерець, але саме тієї миті панувало повне затишшя. Не хиталися навіть сухі й зотлілі пагони сухоребрика[163], і торочки на даху екіпажа теж не колихалися. А тоді посеред цієї моторошної розлитої навколо тиші всі дерева у дворі раптом почали зловісно і спазматично смикатися, звиваючись у конвульсивній епілепсії шаленства під осяяними місяцем хмарами; вони безсило дряпали мерзотне повітря, ніби їх смикали за якісь несьогосвітні, невидимі мотузки, що єднали їх з позаземними жахами, які корчились і клубочились серед їхнього чорного коріння.

На кілька секунд всі затамували подих. Тоді барва із темних глибин колодязя оповила місяць, і обриси пазуристих гілок дерев враз потьмяніли. А потім, сповнені побожним жахом, всі майже водночас голосно закричали. Бо жах не зник разом з потьмянілими деревами, а коли запала глибока темрява, всі побачили, як на вершечках крон в’ються тисячі дрібних краплин блідого пекельного світла, оповиваючи кожну гілку, ніби вогні Святого Ельма чи язики полум’я, що на Трійцю зійшло на апостолів. Це було монструозне сузір’я позаземного світла, схоже на ситий рій світляків-трупожерів, що витанцьовував пекельні сарабанди під звуки проклятої музики; були ж вони тієї самої безіменної знайомої Еммі барви, якої він так боявся. І щомиті той світляний стовп із криниці все яскравішав і яскравішав, викликаючи у збентежених чоловіків неприродні відчуття приреченості, що виходили за межі будь-якої уяви, на яку був здатен їхній розум. Це вже було не сяйво — воно перетворилося на повінь світла, яке безформним потоком неприкаяної барви, здавалося, струменіло з криниці прямісінько в небеса.

Ветеринар здригнувся і рушив до вхідних дверей, щоб підперти їх іще одним важким брусом. Еммі ж більше не тремтів, але, не в змозі говорити, з величезним зусиллям підняв руку і вказав всім іншим на те, що світіння дерев стає яскравішим. Коні почали сильніше хвицатися й гучніше заіржали, але жоден з чоловіків нізащо не вийшов би надвір. За якусь хвилю світіння дерев ще дужче посилилось, а рухливі гілки почали здійматися все вище. Дерев’яний журавель також сяяв, а ще один полісмен мовчки тицьнув пальцем на прибудови і вулики, що стояли під кам’яною західною стіною. Вони також починали сяяти, і, здається, не світився лише їхній транспорт. На дорозі почулися метушня і цокіт підків, а коли Еммі взяв ліхтаря, щоб краще все розгледіти, то побачив, що, зламавши конов’язь, пара коней сірим вихором рвонула геть, тягнучи за собою екіпаж.

І тут водночас заговорили всі присутні, приголомшено і вражено перешіптуючись.

— Воно поширюється на будь-яку органіку навколо, — пробурмотів судмедексперт.

Йому ніхто не відповів, але чоловік, що спускався у криницю, зауважив, що його жердина, проходячи крізь ту твань, мабуть, зачепила якусь сутність:

— То було жахливо, — додав він. — Там не було ніякого дна. Сама лише тванюка, бульбашки, та ще відчуття, ніби під ними щось чаїться.

Кінь Еммі досі відчайдушно шарпав вудила і смикався надворі, заглушуючи майже нечутне бурмотіння свого господаря, що став міркувати вголос:

— В’но прийшло з того каменя… виросло там унизу… запопадає все живе… живиться з нього, пожирає розум, тіло… Тед і Мерні, Зіна і Неббі… а наостанок Наум… всі пили воду… а в’но напивалось ними… в’но прийшло з-поза світу, де всьо не так, як ту’… а т’перка йде додому…

І цієї миті світний стовп незнаної барви раптом став ще яскравішим і почав перетворюватися на неймовірні зародки форми, які потім кожен очевидець описував по-різному, а бідолашний стриножений Герой озвався таким криком, якого ніхто й ніколи раніше не чув від коня. Усі присутні в тій низенькій кімнатці позатуляли вуха, а Еммі з жахом і огидою відвернувся від вікна. Це важко піддається опису — коли Еммі знову глянув у вікно, злощасна тварина безформною купою лежала на залитій місячним сяйвом землі поміж розламаними голоблями брички. Поховали Героя наступного дня. Але зараз не було часу для скорботи, бо тоді ж поліцейський обережно звернув загальну увагу на щось не менш жахливе, що було з ними в одній кімнаті. Тепер, коли лампи були погашені, стало видно, що бліде світіння почало вже затоплювати увесь будинок. Сяяли грубі дошки підлоги і клаптиковий килимок, мерехтіли рами маленьких вікон. Потічки світла бігли оголеними кутовими опорами, іскрилися на полицях і пічній облямівці, вражали кожні двері і кожен предмет умеблювання. Щомиті світло набирало сили, аж поки, зрештою, стало зрозуміло, що всьому живому і здоровому варто покинути дім.

Еммі провів їх до заднього виходу і далі дорогою крізь поля на те саме десятиакрове пасовище. Вони йшли, шпортаючись, ніби сновиди, не наважуючись озирнутися, аж поки не опинилися на безпечній відстані, піднявшись на узвишшя, вони були невимовно раді, що там була стежка, бо ж хід через передні двері, повз колодязь, був для них закритий. Але йти повз мерехтливі дровітні та стодолу теж було страшно, сяйливі фруктові дерева лякали своїми вузлуватими, страхітливими обрисами — і хвала небесам, що їхні гілки пнулися вгору. Коли вони переходили кладкою потічок Чепмена, місяць сховався за незвично чорні хмари, тож звідти і аж до полів довелося брести наосліп.

Коли ж вони озирнулися на далекі вже угіддя Ґарднерів, що лежали в самісінькому низу долини, їм відкрилося страхітливе видовище. Вся ферма була осяяна якоюсь зловісною, незнаною палітрою барв: дерева, будівлі, навіть трава, вся рослинність, яка ще не цілковито набула смертельної сірості. Гілки дерев простяглися до небес і були позначені язиками пекельного вогню, а іскристі снопи того-таки страхітливого світла шугали вершечками дахів будинку, стодоли і дровітень. То була сцена з видінь Фюзелі[164], і над усім біснувалося оте шаленство світлової аморфмності, ота чужосвітня, позавимірна веселка загадкової отрути із криниці — вона нуртувала, розповзалася, хльостала, розтягалась, іскрилась і хворобливо булькотіла у своєму незбагненному космічному спектрі.

А тоді враз якась страхітлива сутність прямовисно зринула в нічне небо, немов ракета чи метеор, не залишивши по собі жодного сліду, зникнувши в неприродно правильному круглому просвіті серед хмар, перш ніж хтось із них встиг відкрити рота чи щось крикнути. Ніхто з очевидців ніколи не забуде цього видовища. Еммі ж сторопіло витріщався на сузір’я Лебедя, з-поміж зірок якого особливо яскраво мерехтів Денеб, — який на мить оповила дивна барва, що розтанула серед Чумацького Шляху. Але наступної миті його погляд знову повернувся на землю, причиною чому були тріскотливі звуки у долині. То був не вибух, як потім дехто з них божився, то всього-на-всього рипіла і тріскала деревина, а все ж наслідки були не кращими, бо за єдину примарно невловиму мить з приреченої проклятої ферми на світ вивергнулася сліпуча повінь неприродного вогню і матерії, засліпивши тих кількох спостерігачів і здіймаючи до самого зеніту хмари найдрібніших уламків такої барви, якої просто не має бути у нашому Всесвіті. Вони злетіли, вознеслися зі своїми випарами туди ж, де допіру зникла та величезна мерзота, а за мить зникли і самі. Тепер навколо чоловіків була лише безпросвітна темрява, в яку вони не наважувалися ступити, і завивав вітер, який, здавалося, всмоктувався в чорні, непроглядні вихори міжзоряного простору. Він