Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Занадто нажахані, щоб висувати будь-які припущення, семеро чоловіків, тремтячи, побрели північною дорогою до Аркгема. Еммі почувався гірше, ніж міське товариство, тож замість податися навпрошки до міста, умовив їх провести його додому. Він не хотів іти крізь спорожнілі, обвітрені ліси аж до свого дому на головній дорозі. Бо його переляк був куди сильніший, ніж у містян, і він довіку приречений жити з чіпким страхом всередині, про який у наступні роки він навіть не наважувався згадувати. Коли всі очевидці, що були на тому буремному пагорбі, перевели свої погляди на дорогу, Еммі ще на мить озирнувся на темну долину, на пустку, яка ще зовсім недавно була притулком його безталанному другові. І там, на тій спустошеній, далекій місцині він побачив, як щось кволо здіймається, а потім знову опадає — туди, звідки щойно перед тим та моторошна сутність злітала в небо. То була просто барва, але вона не була барвою землі чи небес. І саме тому, що Еммі впізнав барву, він зрозумів, що останній, немічний паросток тієї сутності зачаївся у проваллі криниці, і відтоді Еммі ніколи вже не знав спокою.

Ніколи більше Еммі туди не ходив. Минуло вже сорок чотири роки з часів того жаху, але відтоді він там не бував. Так, він зрадіє, коли ті землі затопить водосховище. І я теж буду радий, бо мені не сподобалося, як призахідне проміння вигравало барвами на цямрині закинутої криниці, повз яку я приходив. Сподіваюся, що вода там завжди буде глибокою — та хоч би й так, я ніколи її не питиму. Я не думаю, що ще коли-небудь навідаюся в села під Аркгемом. Троє чоловіків, що ходили тоді з Еммі, наступного ранку повернулися обстежити руїни, але насправді руїн як таких там не було. Залишилася тільки цегла з комина, каміння з підмурків підвалу, подекуди якесь кам’яне і металеве крошиво, та ще провалля тієї бездонної криниці. Окрім мертвого коня Еммі, якого вони відтягли вбік і закопали, і брички, яку вони йому повернули, звідти пощезло все, що бодай колись було живим. На п’яти акрах зловісної пустелі більше ніщо й ніколи не росло. І донині ця рана на землі зяє супроти неба як величезна пляма, випалена кислотою серед лісів та полів, а ті кілька сміливців, які наважилися піти і поглянути на ту землю, не зважаючи на сільські байки, назвали її «гиблим пустищем».

Звісно, сільські байки дивні. Вони були б ще дивнішими, якби містяни чи вчені хіміки з університету потурбувалися взяти на аналіз воду з тієї гидотної криниці чи сірий пил, який, здавалося, ніколи не ворушив вітер. Ботанікам також варто було б дослідити аномальну флору на межах пустища, бо так вони могли б пролити світло на причини того, що давно помітили селяни, — пустище розростається, зовсім потроху, можливо, дюйм на рік. Подейкують, що барва довколишніх рослин теж не зовсім звичайна, особливо ж навесні, а ще ходять якісь неймовірні чутки про дивні сліди на тонкому снігу взимку. Сніг на гиблому пустищі завжди був тонший, аніж де-інде. Коні — ті декілька, яких іще досі тримають за цієї доби моторів, — поблизу тієї мертвої долини зненацька починали показувати крутий норов, а мисливці не могли покладатися на своїх собак біля плями сіруватого пилу.

Кажуть, те місце і на розум впливає недобре: за час, що минув від смерті Наума, люди почали тупіти, а все ж їм бракувало волі забратися геть. А ті, кому вистачило тями, виїхали, тож тільки чужоземці намагалися селитися у старих спорохнявілих хатинках. Утім, вони теж не затримувалися, і можна тільки гадати, які недоступні нам видива відкривала перед ними дивовижа тих місць. Вони ж кажуть, що їхні сни у тій химерній місцині — суцільний жах; звісно, вже сам вигляд тих похмурих земель може наслати макабричні жахіття. Жодному подорожньому не вдалось уникнути дивного відчуття неправильності у тих глибоких долинах, а художники здригаються, малюючи густі ліси, глибока таємничість яких вражає дух, а не погляд. Схожі відчуття пережив і я під час тієї єдиної прогулянки на самоті, яку я здійснив до того, як Еммі оповів мені цю історію. Коли запали сутінки, я несвідомо захотів, щоб на небо набігли хмари, бо в мою душу почав заповзати дивний страх перед глибокими небесними безоднями.

Не питайте, що я про це думаю. Я не знаю — ось і все. Крім Еммі, мені нікого було розпитати, адже в Аркгемі не говорять про дивні дні, а всі три професори, що бачили аероліт і кольорову глобулу в ньому, вже померли. Там, мабуть, були й інші глобули — принаймні, схоже на те. Одна з них нажерлася і зникла, а одна спізнилася. Безсумнівно, вона ще й досі в тій криниці — я знаю, щось було не так із тим сонячним промінням, що вигравало барвами біля тієї огидної діри. Селяни кажуть, що гибле пустище щороку розширюється на дюйм, тож, можливо, воно росте навіть зараз. Але хай який демонічний виплодок там живе, очевидно, що його щось стримує, інакше зараза розповзалася б значно швидше. Може, його не пускають корені тих дерев, чиє гілля дряпає небо? Зараз в Аркгемі подейкують про товстезні дуби, які всупереч власній природі сяють і ходять ночами.

Одному Богові відомо, як воно там насправді. Говорячи про це предметно, гадаю, те, що описував Еммі, слід би назвати газом, тільки цей газ підкорявся невластивим нашому космосу законам. Він походить з-поза меж світів і сонць, що сяють у телескопах і фіксуються на фотопластинах у наших обсерваторіях. Він не клубочиться в небесах, які ретельно вивчають наші астрономи, а чи навпаки — вважають надто далекими для вивчення. То була барва з-поза меж світу — страхітливий посланець несформованих вимірів вічності, відмінний від відомої нам природи, посланець світів, саме існування яких сковує наш розум і змушує заклякати перед чорнотою позакосмічних безодень, які розверзаються перед нашими наляканими очима.

Я не думаю, щоб Еммі свідомо мені брехав, я не думаю, що вся його історія була просто маячнею, як застерігали містяни. Щось жахливе опустилося на ті пагорби і долини разом із метеором, і щось жахливе — хоча мені й невідомо настільки — досі там живе. Я радо дивитимусь, як ті землі затопить вода. А тим часом, сподіваюся, з Еммі не трапиться нічого поганого. Він уже чимало набачився — і все це неабияк на нього вплинуло. Чому ж він так нікуди й не виїхав? І як же чітко він пам’ятав останні слова Наума:

— Не втекти… тягне тебе… ти знаєш, що буде, а толку…

Еммі ж такий чудовий старий — коли бригада будівельників візьметься до роботи, я напишу головному інженерові, щоб добре за ним наглядав. Мені нестерпно уявляти його сірим, покорченим, страхітливо зітлілим, яким він усе частіше являється в моїх снах.

Нащадок

Є у Лондоні чоловік, який кричить, коли на церковній дзвіниці бамкають дзвони. Він живе сам зі своїм смугастим котом у Ґрейз-Інн[165],