Читати книгу - "Таємничий острів"

Північно-західна частина узбережжя була пологою і піщаною; подекуди над болотистою низиною, уже знайомою колоністам, стирчали самотні дерева; водяні птахи пожвавлювали пейзаж, що разюче контрастував із пустельним берегом, залишеним позаду.

Незабаром «Бонадвентур» кинув якір біля північного краю острова у невеликій, але такій глибокій бухточці, що вдалося причалити просто до берега. Ніч пройшла спокійно, тому що вітер, якщо можна так висловитися, згас з останніми променями сонця і знову ожив тільки з першими зблисками зорі.

Зійти на берег було неважко, тому Герберт і Гедеон Спілет, визнані кращими мисливцями колонії, зі світанком вирушили до лісу і за дві години повернулися із в’язанками качок і куликів. Топ творив чудеса, і завдяки його моторності та пильності вони не проґавили жодного птаха.

О восьмій годині ранку «Бонадвентур» підняв якір і при попутному вітрі, що помітно свіжів, понісся до мису Північної Щелепи.

— Я нітрохи не здивуюся, — раптом сказав Пенкроф, — якщо із заходу подме штормовий вітер. Учора захід був багряним, а ранком на небі з’явилися «котячі хвости», а вони не обіцяють нічого гарного.

«Котячими хвостами» називають довгі легкі хмари, розкидані в зеніті, що нагадують жмутки вати; вони не спускаються нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря і звичайно віщують бурю.

— Ну що ж! — вимовив Сайрес Сміт. — Помчимося на усіх вітрилах і пошукаємо притулок у затоці Акули. Думаю, що там «Бонадвентуру» не загрожуватиме небезпека.

— Цілком слушно, — підтвердив Пенкроф, — до того ж на північному березі нудно — одні дюни.

— Я б охоче провів не тільки ніч, а й весь завтрашній день у цій затоці, — додав інженер, — її варто оглянути ретельніше.

— Думаю, що нам хоч-не-хоч доведеться це зробити, — відповів Пенкроф, — погляньте, що діється на заході! Чорно!

— В усякому разі, при попутному вітрі ми встигнемо дістатися до мису Північної Щелепи, — озвався журналіст.

— Вітер-то попутний, — відгукнувся моряк, — а лавірувати доведеться, інакше в затоку не увійдеш, і робити це краще засвітла; адже ми не знаємо, яке там дно!

— Дно там, можливо, засіяне рифами, — підхопив Герберт, — якщо судити за південною частиною затоки Акули.

— Вам видніше, Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, — ми на вас покладаємося.

— Будьте певні, містер Сайрес, — відповів моряк, — даремно не ризикуватиму! Нехай краще мене штрикнуть ножем, тільки б нутро «Бонадвентура» не постраждало.

«Нутром» Пенкроф називав підводну частину судна, адже він дорожив ботом більше, ніж своїм життям.

— Котра година? — запитав Пенкроф.

— Десята, — відповів Гедеон Спілет.

— А скільки миль залишилося до мису Північної Щелепи, містере Сайрес?

— Близько п’ятнадцяти, — сказав інженер.

— За дві з половиною години, — сказав моряк, — тобто о пів на першу, ми вийдемо на траверс мису. Прикро, що приплив на цю пору закінчиться і настане відлив. Важко, мабуть, буде ввійти до бухти проти течії та вітру, ось чого я боюся.

— Тим більше, — сказав Герберт, — що сьогодні повня і що зараз, у квітні, сильні припливи і відливи.

— Як на вашу думку, Пенкрофе, — запитав Сайрес Сміт, — чи не можна кинути якір біля краю мису?

— Кинути якір біля берега, коли ось-ось вибухне буря! — вигукнув моряк. — Та ви що, містере Сайрес! Захотіли за власним бажанням до дна піти?

— Як же бути?

— Постараюся протриматися у відкритому морі до початку припливу, тобто до сьомої години вечора, і якщо ще не зовсім стемніє, спробую ввійти в затоку; не вдасться — ляжемо в дрейф на всю ніч, а на світанку я проведу бот до бухти,

— Повторюю, Пенкрофе, ми покладаємося на вас, — сказав Сайрес Сміт.

— Ех, — зітхнув Пенкроф, — стояв би тут маяк, це значно полегшило б наше плавання!

— Справді, — підтримав Герберт, — але зараз на березі нас не чекає турботливий друг, ніхто не розпалить багаття, не вкаже нам шляху до бухти!

— так, до речі, дорогий Сайресе, — звернувся до інженера Гедеон Спілет, — ми, навіть не подякували вам, але ж, чесно кажучи, нам би нізащо не побачити острова, якби не багаття…

— Багаття? — з подивом перепитав Сайрес Сміт.

— Мова йде про те, містере Сайрес, що нам було непереливки на борту «Бонадвентура», — відповів за журналіста Пенкроф, — коли ми поверталися додому. Ми напевно пройшли б повз острів, якби ви не подбали, не запалили багаття на майданчику біля Гранітного палацу в ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня.

— так, так, звичайно… — проказав інженер, — думка була вдала!

А ось зараз нікому зробити нам таку послугу, хіба тільки Айртон здогадається, — додав моряк.

— так, нікому! — підтвердив Сайрес Сміт.

А кілька хвилин потому, залишившись удвох з журналістом на носі судна, інженер тихо сказав:

— Знаю лише одне, Спілете, що в ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня я не запалював багаття на майданчику біля Гранітного палацу, та й ніде в іншому місці!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Ніч у морі. — Затока Акули. — Зізнання. — Підготовка до зими. — Рання зима. — Холоди. — Колоністи працюють у будинку. — Півроку потому. — Фотографічний знімок. — Несподіванка

Усе відбулося саме так, як передбачав Пенкроф, — чуття не обдурило його. Вітер ставав свіжішим і, вибухнувши бурею, досяг швидкості сорока — сорока п’яти миль на годину[46] вітрильники, захоплені таким вітром у відкритому морі, звичайно поспішають узяти рифи і забрати брамселі.[47] Близько шостої години вечора, «Бонадвентур» прийшов на траверс затоки Акули, але почався відлив, і судну не вдалося ввійти до бухти. Капітан Пенкроф, змушений триматися у відкритому морі, при всьому бажанні не міг би дістатися навіть до гирла ріки Віддяки. Отже, зарифивши грот і поставивши клівер, він вичікував, повернувши бот носом до суші.

На щастя, незважаючи на скажені пориви вітру, море, захищене берегом, розбурхалося не дуже сильно. Їх не надто лякали вали, удари яких згубні для маленьких суденець. Та й «Бонадвентур», мабуть, не перевернувся б, тому що був навантажений баластом за всіма правилами, але величезні вали падали на палубу і могли розбити судно. Пенкроф — досвідчений моряк — приготувався до бою. Він безмежно вірив у переваги свого бота, але все-таки чекав ранку з деяким занепокоєнням.

За всю ніч Сайресу Сміту і Гедеонові Спілету жодного разу не вдалося залишитися віч-на-віч, а тим часом, судячи зі слів, що інженер шепнув журналісту, виникала потреба поговорити про новий прояв таємничої сили, яка очевидно керує островом Лінкольна. Гедеона Спілета невідступно переслідувала думка про нову загадку — про багаття, що горіло на узбережжі. Адже неприснилося ж йому багаття! Герберт і Пенкроф