Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Через чийсь недогляд агенція з найму так і не звернулась у поліцію з офіційним запитом щодо Біллі Міллігана.

(4)

За два тижні після переїзду до комплексу «Чаннінґвей» Рейджен вийшов на пробіжку й побачив у сусідньому вбогому районі двох босоногих чорношкірих дітей, що бавились на тротуарі. Також він зауважив добре вбраного білого чоловіка, котрий саме з’явився на порозі одного з будинків і рушив до білого «кадилака». Рейджен чомусь вирішив, що цей франт може бути тільки сутенером.

Швидко наблизившись, слов’янин торохнув чоловіка об машину.

— Ви що собі дозволяєте? Геть із глузду з’їхали? — вигукнув той.

Рейджен витягнув з-за пояса пістолет.

— Мершчій віддавай гаманетсь.

Чоловік зробив, як було сказано. Рейджен забрав усі гроші й кинув порожній гаманець власникові.

— Вшивайся, допоки тсілий.

Коли машина від’їхала, Рейджен простягнув чорношкірим дітлахам двісті з гаком доларів.

— Ось, беріть. Тсе вам на каптсі й на харчі для ваших рідних.

Він із посмішкою на обличчі дивився, як діти біжать геть із грошима в рученятах.

Пізніше Артур дорікнув Рейдженові, що негоже було так чинити.

— Не можна сновигати Колумбусом і гратися в Робіна Гуда, грабуючи багатих і роздаючи гроші бідним.

— А мені тсе до вподоби.

— Беручи з собою зброю, ти порушуєш умови дострокового звільнення, і ти це добре знаєш.

— Не те шчоб зараз нам було крашче, ніж у в’язнитсі.

— Не мели дурниць. Зараз у нас є свобода.

— І шчо ж тобі дає тся твоя свобода?

Артур підозрював, що Аллен мав рацію: Рейджен залюбки жив би де завгодно, навіть у в’язниці, якби там він міг бути головним.

Що довше Рейджен спостерігав за бідняцьким районом у східній частині Колумбуса, то сильніше його обурювало те, як простолюд змушений животіти в тіні офісних будівель зі скла та металу, де процвітали багаті корпорації.

Одного дня він ішов повз якусь халупу й побачив на просілому ґанку кошик для брудної білизни, в якому сиділа прехороша білява дівчинка з величезними блакитними очима. Її кволі ніжки з атрофованими м’язами були зігнуті під неприродним кутом. На ґанок вийшла стара жінка, і Рейджен звернувся до неї:

— Чому в тсього дитяти немає спетсіальних скоб чи візка?

Жінка витріщилась на нього так, мовби він був несповна розуму.

— Парубче, та ви хоч уявляєте, скільки таке коштує? Я ось уже два роки намагаюсь випрохати в держави допомогу. Нема в мене грошей, щоб купити Ненсі таке причандалля.

Рейджен пішов далі, глибоко замислившись.

Увечері він дав Артурові завдання з’ясувати, на яких складах медичних товарів можуть зберігатися дитячі інвалідні візки та скоби для ніг. Хоч Артура й роздратувало те, що його відірвали від книжок, не кажучи вже про наказові нотки в тоні Рейджена, англієць усе ж вирішив зробити тому послугу й зателефонував кільком постачальникам медичних товарів. Він знайшов одну компанію в Кентуккі, що продавала дитячі вироби такого розміру, як описав Рейджен. Артур дав слов’янину номери потрібних моделей, а також адресу складу, проте запитав:

— Навіщо тобі ця інформація?

Рейджен промовчав.

Тієї ночі він узяв машину, прихопив інструменти та нейлонову мотузку й поїхав на південь, до Луїсвіля. Розшукавши тамтешній склад медичних товарів, Рейджен дочекався, поки всі працівники порозходяться. Проникнення на склад мало бути справою нехитрою, можна було впоратись навіть без допомоги Томмі. Закріпивши на собі торбу з інструментами, Рейджен переліз через дротяний паркан, шмигнув за ріг будівлі, зупинився під стіною, що не проглядалась із вулиці, й уважно обстежив цегляну кладку вздовж ринви.

У телесеріалах, які йому траплялось бачити, злодії завжди користувалися «кішками», щоб залізти на дах. Рейджен презирливо пирхнув. Він видобув зі своєї торби сталевий ріжок для взуття, вийняв шнурок із лівого кросівка й прив’язав ріжок до підошви таким чином, щоб його загнутий кінець був звернений униз біля носака, утворюючи гак, мов на альпіністських черевиках. Із його допомогою Рейджен видерся по стіні на дах, прорізав отвір у склі слухового вікна, застромив туди руку й відкрив защіпку зсередини. По нейлоновій мотузці, прив’язаній до карниза, хлопець спустився в приміщення. Це нагадало йому давні часи, коли вони з Джимом займалися скелелазінням.

Рейджен обшукував склад добрячу годину. Врешті-решт за номерами, які записав для нього Артур, слов’янин знайшов потрібні речі: пару скоб, що підійшли б на чотирирічну дитину, і маленький складаний інвалідний візок. Він відчинив вікно, спустив на землю крадене, а тоді виліз сам. Поскладавши все в багажник, Рейджен рушив назад, до Колумбуса.

Був уже ранок, коли він під’їхав до будинку, де жила дівчинка, і постукав у двері.

— Я дешчо маю для маленької Ненсі, — сказав Рейджен старій пані, коли та визирнула у вікно подивитись, хто прийшов.

Хлопець вийняв із багажника інвалідний візок, розклав його й продемонстрував, як він працює. Потім Рейджен показав Ненсі, як надягати скоби.

— Піде багатсько часу, шчоби навчитися носити тсі штуки, — сказав він, — але тсе є дуже важливо.

Старенька заплакала.

— Я ніколи не зберу стільки грошей, щоб заплатити вам за ці речі.

— Платити не треба. Тсе є дарунок нужденній дитині од багатої компанії з виробнитства медичних товарів.

— Можна пригостити вас сніданком?

— Шчо ж, од кави не відмовлюся.

— Як вас звуть? — запитала Ненсі, коли її бабуся пішла на кухню.

— Клич мене дядько Рейджен.

Дівчинка міцно обійняла його. Старенька пані повернулась із кавою й пирогом, смачнішого за який Рейджен зроду не куштував. Юнак ум’яв його до останньої крихти.

Увечері Рейджен рвучко сів у ліжку, почувши незнайомі голоси. Один зі співрозмовників говорив із бруклінським акцентом, другий сипав брудною лайкою. Мова йшла про поділ грошей після пограбування банку. Рейджен зірвався з ліжка, взяв пістолет і почав обшукувати помешкання, заглядаючи за кожні двері та в кожну шафу. Він прикладав вухо до стін, але голоси явно лунали десь тут, у цій квартирі. Рейджен закрутився на всі боки й вигукнув:

— Ані руш, якшчо не хочете, шчоби я вас обох порішив!

Розмова урвалась.

Раптом Рейджен почув у себе в голові голос:

— А ти шо, в біса, за один, шоб мені вказувати?

— Мершчій покажіться, інакше я стріляти буду! — гаркнув Рейджен.

— І куди ж ти стрілятимеш?

— А де ти є?

— Я б сказав, та ти все ‘дно не повіриш.

— Чому тсе?

— Бо я не бачу, де я. Не маю зеленого поняття, шо це за місце.

— А навішчо тсе ти плескав язиком, як заведений?

— Та то я сперечався з Кевіном.

— Шчо тсе шче за Кевін?

— Той тип, на якого я кричав.