Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

з якими так поводилися, виростали затяті противники радянської влади. Колишній начальник дитячої трудової колонії розповідає, що молоді злочинці дуже неповажно ставилися до радянського способу життя. Одного разу вони навіть забарикадувалися у приміщенні управління колонією і кричали, що підпалять «тюрму народів», пародуючи, мабуть, ленінську харатеристику царату. І вони взялися-таки підпалювати документи та особисті справи.

Набагато більше дітей, одначе, опинилися у звичайних тюрмах чи таборах. Колишній в'язень згадує про дев'ятирічного хлопчину, що сидів у харківській тюрмі в одній камері з дорослими.

Навіть безпритульні діти з «некримінального елементу» отримували суворе покарання. У березні 1933 р. на полтавському залізничному вокзалі спеціальний вагон перевели на бічну колію, і дітей, що юрмилися навколо у пошуках їжі, числом до 80, загнали до нього силою з наміром везти до колонії. Їм дали сурогатної кави з підсмажених зернин і трохи хліба. Проте діти швидко померли, і їх довелося поховати неподалік. Залізничник підсумував свою розповідь так: «Це було настільки буденним, що ніхто не звернув на це жодної уваги».

Ще один факт: у Верхньодніпровську близько 3 тис. сиріт віком від семи до 12 років — дітей страчених чи засланих «куркулів» — тримали на грані голоду протягом весни та літа 1933 р.

Викладач ботаніки пише про становище в Кіровограді. У спорудах місцевого ринку, який було закрито разом з іншими «гніздами приватної власності», тут улаштували дитячий будинок. Під час голоду він був настільки переповнений селянськими дітьми, що їх відвезли до так званого «дитячого містечка», де вони жили просто неба. Вони нічого не мали їсти, аж поки не померли подалі від людського ока; причиною ж було названо «слабкість нервової системи». Кам'яна огорожа оточувала їх, і звідти було чутно «страшні, нелюдські крики… жінки хрестилися та тікали від цього страшного місця». Тіла померлих вивозили лише вночі. Ями для поховання наповнювали так високо і покривали так погано, що собаки та вовки часто відкопували тіла. Оповідач вважає, що у такий спосіб загинули тисячі дітей.

Поруч із цим існували й зовсім інші дитячі заклади. Один відповідальний працівник наркомату освіти згадує про свої відвідини упривілейованого літнього табору в Ульянівці. Після чудового обіду до нього підійшов працівник табору і сказав, що хотів би показати йому інший «дитячий притулок» поза селом. То була кам'яна комора з піщаною підлогою, на якій у напівтемряві сиділи десь 200 дітей від двох до 12 років, що виглядали як скелети, одягнені у брудні сорочки. Вони всі кричали, благаючи хліба. Коли гість запитав, хто ж опікується ними, він дістав іронічну відповідь: «Партія та уряд». «Опіка» ця полягала в усуненні трупів кожного ранку.

Одну дівчинку з Чорнухівського дитбудинку помилково навантажили на машину разом із трупами, але оскільки могили не викопали, то просто скинули у купу. Оговтавшись, дитина щосили відповзла убік. Її врятувала та доглядала дружина лікаря-єврея. Цей лікар, Мойсей Фельдман, урятував багато людей, що вмирали з голоду, беручи їх до лікарні за фальшивим діагнозом і годуючи їх там, через що не раз потрапляв у білу.

В іншому місці 10-річного хлопчика разом із малою сестрою після смерті батьків забрали до місцевого дитбудинку — старої селянської хати з розбитими вікнами, де бракувало харчів. Старша медсестра веліла старшим дітям копати могили на цвинтарі і ховати мертвих малюків. Урешті хлопчик зробив це для своєї власної сестрички.

Про деякі сільські дитбудинки, влаштовані саме для місцевих уродженців, кажуть, що вони були організовані набагато краще. Але багато їхніх колишніх вихованців чомусь першими дезертирували з Червоної армії в 1941 р.

На початку 1930 р., ще до масового голоду, дитбудинки вже перебували в поганому стані. Журнал «Народное просвещение» нарікав: «Матеріально дітей забезпечують усе менше й менше, у багатьох дитбудинках брук, безліч вошей, брак дисципліни, відсутні навички колективного життя».

В урядовому указі про ліквідацію дитячої безпритульності від 31 травня 1935 р. зазначалося, що керівництво дитбудинками здійснюється недостатньо через погану організацію господарювання та освіти; боротьба з дитячим хуліганством і кримінальним елементом серед дітей і підлітків ведеться неактивно, а в деяких місцях зовсім відсутня; не створено умов, коли діти, які з тієї чи іншої причини опинилися на вулиці, відразу були б улаштовані у відповідних дитячих установах або повернуті батькам. Привертає увагу такий пункт указу: «Батьки та опікуни, байдужі до своїх власних дітей, які дозволяють їм займатися хуліганством, крадіжками та бродяжництвом, не вважаються відповідальними». Цей пункт вельми чітко характеризує життя безпритульних.

Указ передбачав створення нових дитбудинків під юрисдикцією наркомату освіти, притулків для хворих дітей під юрисдикцією наркомату охорони здоров'я та ізоляторів, трудколоній і приймальних пунктів під юрисдикцієюНКВС(колишнє ДПУ), який перебирав під свою відповідальність усі справи малолітніх злочинців.

Безпритульні діти часто тікали з цих закладів, нарікаючи на брутальність порядків у них. Про «Комуну імені М. Горького» під Харковом казали, що там «мало харчів і багато дисципліни». Не було це таємницею і для офіційної преси.

Сучасний російський прозаїк (В. Астаф'єв) розповідає багато історій про жахливі дитбудинки. Але були і винятки. Наприклад, сам він жив у дитбудинку в Ігарці на Крайній Півночі, директором якого була дуже порядна людина, всіляко шанована вихованцями (згодом виявилося, що він — колишній царський офіцер).

У більшості ж дитбудинки мало чим відрізнялися від звичайних тюрем. Проте багато дітей усе ж щасливо перейшли ці пекельні кола, «опікувані» органами міліції та безпеки, та працювали згодом на порядних професійних посадах. Інші опинилися в злочинницькому середовищі. А ще інші, як жахливий парадокс, стали чудовим матеріалом для вишколу кадрів самого НКВС. Навіть порівняно гуманні дитбудинки ЧК 1920-х років дали чимало майбутніх працівників «органів».

Є дані, що у Білореченській дитколонії під Майкопом на Північному Кавказі половину вихованців послали у 16-річному віці до спеціальної школи НКВС. Часто це були діти з кримінального середовища. Одного такого, який колись убив селянина і підпалив церкву, впізнав місцевий житель, заарештований у Баку, в одному зі своїх слідчих.

Справжній моральний парадокс, таким чином, полягав у тому, що дітей, чиїх батьків знищив режим, виховували за допомогою методів, які розбудили в них найзвірячіші інстинкти, внаслідок чого вони стали найогиднішими прислужниками цього ж режиму. І для цього не обов'язково було працювати в органах безпеки. Прищеплюючи молоді перекручене сприймання дійсності, влада калічила її духовно, а це було, мабуть, жахливіше, ніж фізичне знищення.

Західному громадянинові може здатися неприємним, коли молода людина із захопленням розповідає про неприховано пропагандистський фільм, де «куркулі» приховують хліб, а комсомольці знаходять його. Нам може не подобатися, коли «добре вгодовані діти комуністичної номенклатури, юні піонери,