Читати книгу - "Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства"

Далі йдуть конкретні установки імператора: «Росія завжди повинна бути готовою до війни — головного засобу прогресу і досягнення величі». Причому, «держава може вважатися великою лише тоді, коли столицею її буде Константинополь — ключ до скарбів Азії і Європи. Тому всі сили потрібно спрямувати на те, щоб заволодіти Константинополем і цим утвердити панування Росії над світом». Для цього Петро радить збуджувати інтриги між Персією і Туреччиною, щоб вони завжди ворогували, Персію варто душити економічно (заважати їй торгувати), а Туреччину — просто зруйнувати.

«Росія повинна розширятися і на півночі в межах Балтики, і на півдні в межах Чорномор'я». Для цього слід зв'язати руки Англії, розпалюючи ворожнечу між нею і Швецією. «Остаточно закріпити за нами великі благодатні землі Малоросії і південно-західного Чорномор'я. Домагатися союзу з Англією для розвитку і посилення російського флоту».

Далі Петро рекомендує оволодіти Персією і торговельним шляхом в Індію. Серйозну увагу слід звернути і на Австрію. Необхідно «потай створювати їй ворогів, намагаючись зіштовхнути її з Німеччиною».

Для досягнення духовної гегемонії над народами Європи потрібно активно використовувати релігійний вплив на «відступників» — греко-католицьку церкву. Та головне — «безперервно думати над тим, як підкорити Туреччину і увійти в Константинополь. Зміцнюючи нашу північну столицю, не можна забувати, що шлях до Константинополя проходить через Київ, який також слід зміцнити» [Саме тут незабаром починається будівництво кріпосних споруд під керівництвом О. Меншикова]. Таганрог [У Петра та його оточення спочатку (в період війни з турками за Азов) була думка зробити Таганрог другою столицею Російської імперії] лежить осторонь. Будь-якими засобами «потрібно підкорити» Туреччину.

Потім Петро розгортає, так би мовити, сценарій майбутнього. «Нацьковуючи держави одна на одну, нагнітаючи напруженість і озлоблення в Європі, ми досягнемо того, що до Росії за допомогою звертатимуться то одна, то друга з воюючих сторін. У такому випадку допомогу потрібно надавати Австрії, але тільки після того, як вона геть буде обезкровлена». «Допомагаючи Австрії, Росія виставить свої лінійні війська до Рейну і розгорне наступ на Німеччину. Але у росіян при цьому повинні бути великі резерви військ із азіатських орд — татар, монголів, ногайців, калмиків. Як тільки війська заглибляться в Німеччину, з Азовського моря і з Архангельська мають вийти військові флоти відповідно — у Середземне море і в Північний океан. Загрозою десантування військ з кораблів можна забезпечити панування над Італією, Францією, Іспанією, Швецією, але поки що крім Англії…»

Можуть запитати: де докази вірогідності цього документа? Гадаю, що таким доказом є сама історія Російської імперії, точніше, її зовнішня політика. Взяття Азова, «дунайські» походи, шестирічна турецька війна (1768–1774), семирічна війна з Пруссією і взяття Берліна, чотирилітня турецька війна (1787–1791). Третій поділ Польщі. Загальна спрямованість на Туреччину і Константинополь. Ліквідація волелюбної Запорозької Січі, формування законопослушного «чорноморського козацтва» із скалків запорозьких куренів, переселення «чорноморців» на Кубань (забрану у турків)… Промовисті самі імена російських полководців: Потьомкін-Таврійський, Рум'янцев-Задунайський, Суворов-Римнікський…

На рубежі XVIII–XIX століть точилася війна з Персією і Туреччиною за Кавказ і Середню Азію, потім за Босфор і Дарданелли. А чого варта боротьба Росії за Крим… З часів Петра і до другої світової війни основним стратегічним районом імперії була Україна.

В результаті постійних воєн на середину XX століття Російська імперія, по суті, відновилась у чингісханових кордонах — від Адріатики до Тихого океану. Москва поширила свій вплив на Балкани, усю Східну Європу, Монголію, Китай, Корею, Південно-Східну Азію, замахнулася на Американський континент (Куба, Чилі, Гватемала), навіть почала потихеньку підкрадатися до Ірану, Тунісу і… Єгипту.

Та й на внутрішніх фронтах великороси «трудилися» не покладаючи рук. Петро І та його сатрапи всіляко намагалися затоптати паростки української ідеї, викорінити її з пам'яті народу, перетворюючи Україну у Малоросію, у так званий «Юго-Западный край» Російської імперії.

Експансіоністську естафету великого самодержця перейняла «киргизкайсацька цариця» (так називав Катерину II Державін), яка зруйнувала Запорозьку Січ.

Після Катерини, здавалося, Україна навіки стала малоросійською околицею імперії. Остання назвала себе «Святой Русью». Ні грецькій «церкві-нації», ні православним сирійцям і арабам, ні нашим братам-слов'янам, ні сусідам-румунам не спало на думку так назватися. Англія охоче називає себе «старою», Німеччина — «вченою», Франція — «прекрасною», Іспанія — «благородною». «Святим і обраним» названий був лише біблійний Ізраїль. Саме таким, незважаючи на інстинкти сріблолюбства і матеріалізму, продовжує себе усвідомлювати і сучасний Ізраїль. У такій самосвідомості Ізраїлю і Росії, безперечно, є щось зухвале.

Проте піднесене до претензійності найменування Русі не є штучною літературною вигадкою. Воно є плодом народної творчості. Ідея «Святой Руси» відбудовувалася на «монгольському» підґрунті. А це — гримуча суміш, яка спрацювала в XX столітті у вигляді небаченого в історії соціального вибуху. Цей вибух знову підніс на небувалу висоту прагнення українців самим господарювати «у ріднім краю».

Однак більшовицькі війська з півночі (ці «внутрішні монголи») не дозволили Україні стати на власні ноги. В одній з пісень, що з'явилися в останні роки, є такі рядки:

Чего за триста лет не сделали монголы, То сделали за них большевики.

Звичайно, більшовики не пили свіжої кінської крові, навпаки, запроваджували лікнепи, ходили до лазні, хто міг, приймав ванни, навіть носили краватки і капелюхи. Але ж на їх совісті цілі пароплави, заповнені прогресивно мислячими інтелігентами, яких влада примусово вивозила за межі Росії, пролеткультівська політика в галузі культури, войовничий атеїзм, примусова колективізація, масові репресії, заслання, сибірські табори. А геноцид щодо цілих народів! Чого тільки не було на ваших радянських просторах! Однак, незважаючи ні на що, українська нація жила. Бездержавна, «без'язика», могутня нація!

ЗАГАДКА ГОГОЛЯ

История Народа принадлежит Поэту.

А. Пушкин

«ВЕЛИКИЙ МЕЛАНХОЛІК»

Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. Т. Шевченко

— Гоголь і панмонголізм? Який тут зв'язок? — запитав я Гуру.

— Безпосередній, — відповів той, — бо ця постать — харизматична для української нації. Це поняття нове для вас, але воно йде поруч з поняттям національної ідеї. Харизма в перекладі з грецької — милість, дар Божий. Це особистість, «зоряна година» якої збігається з «зоряною годиною» нації. Я впевнений: про Гоголя ви дедалі частіше будете згадувати у процесі свого відродження. Як у краплині роси відбивається світ, так у гоголівській долі відбиваються колізії російсько-українських відносин. Гоголь — особливе явище у культурі слов'янського світу. Зірка Шевченка розгорілася не