Читати книгу - "Річки Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я опритомнів, почуваючись жахливо мокрим і липким. Мої груди були в крові, а якоїсь миті — певно, коли вона мене вкусила — я обмочився. Я почувався виснаженим, спустошеним, заціпенілим. Мені хотілося згорнутися й удати, що ніщо не є справжнім.
— Цей метод історичного дослідження, — сказав я, — ніколи не стане популярним.
Хтось блював — на мій подив, це був не я. Відвернувшись від мене, Моллі зігнулася й блювала на чисті плитки підлоги кров'ю. Моєю кров'ю — спало мені на думку, і я підвівся на ноги. У голові трохи паморочилось, але я не падав — це, начебто, добре. Я зробив крок до Моллі, щоб перевірити, чи з нею все гаразд, але вона почала енергійно відмахуватися від мене рукою, тому я відступив.
Я раптом знову сидів, хоча й не пам'ятав, що збирався сісти. Мені було важко дихати, я відчував у своєму горлі пульс — симптоми втрати крові. Я вирішив, що зараз було б непогано трохи відпочити, і ліг спиною на холодну плитку підлоги, тим більше, що це полегшувало кровопостачання в мозок. Просто диво, якою зручною може бути тверда поверхня, коли сильно втомився.
Шурхіт шовку змусив мене підвести голову. Моллі, досі навкарачки, відвернулася від калюжі червоного блювотиння й сунулася до мене. Її голова була нахилена вбік, зуби вищирені. Щойно я зібрався сказати їй, що зі мною все гаразд, що я не потребую допомоги, аж раптом збагнув, що вона, напевно, мала зовсім інший намір.
Моторошно схожим на павука рухом Моллі перекинула руку через голову вперед, ляснувши долонею по кам'яній підлозі перед собою. Рука напружилася й протягнула Моллі на кілька сантиметрів до мене. Подивившись у її очі, я побачив, що вони повністю чорні, від білого не залишилося й сліду, в них були голод і відчай.
— Моллі, — сказав я, — мені здається, що це погана ідея.
Її голова нахилилася в інший бік і видала чи то булькання, чи то шипіння — щось середнє між сміхом і схлипом. Сівши, я отримав сильне запаморочення, тунельне бачення та невимовне бажання знову лягти.
— У тебе зараз, певно, конфлікт, — сказав я. — Подумай, що ти відчуватимеш, коли Найтінґейл дізнається, що ти повечеряла мною.
Почувши ім'я Найтінґейла, вона зупинилася, але лише на мить. Потім її друга рука змахнула над головою й ляснула біля моєї ноги. Я якнайшвидше відсмикнув ногу й зміг відсунутися на метр.
Її це, схоже, лише роздражнило; я дивився, як вона підтягує свої ноги собі під тулуб. Потім згадав, як швидко вона рухалася, коли вкусила мене; напевно, я навіть не встиг побачити цього. Втім, я не збирався сидіти й дозволяти їй схопити мене без спротиву. Я почав збирати вогняну кулю, але форма раптом стала ковзкою, її було неможливо уявити.
Моллі пирхнула сміхом, і її голова крутнулася так, ніби шия стала гнучкою, як змія. Я бачив як її спина та плечі поступово напружуються. Думаю, вона відчувала, що я намагаюся скористатися магією, і навряд чи збиралася дозволити мені закінчити. Її рот розкрився занадто широко, у ньому стало видно забагато гострих зубів, і мале пискляве звірятко, яким був мій далекий предок, змусило мої ноги шалено соватися в безумній спробі відштовхнути мене назад.
Коричнева фігура, від якої тхнуло мокрим килимом, промчала повз мене й різко загальмувала, буксуючи кігтями по кам'яній підлозі між мною та Моллі. Це був Тóбі, в якому прокинувся первісний інстинкт найкращого друга людини, через який ми саме й одомашнювали цих мерзотників; він лаяв на Моллі так люто, що аж передні лапи підстрибували над підлогою.
Якщо чесно, Моллі, напевно, могла б нахилитися й відкусити його морду, але натомість вона відсахнулася. Потім вона знову нахилилася вперед і зашипіла. Цього разу здригнувся Тóбі, але він не зійшов з місця, а продовжував давню традицію маленьких шавок, яким бракує мозку зрозуміти, коли треба відступати. Моллі перенесла вагу на ноги, обличчя в неї було самою люттю, аж раптом, неначе хтось перемикачем клацнув, вона впала на коліна. Її волосся сповзло й закрило обличчя, а плечі тремтіли — можливо, вона плакала.
Я важко підвівся й пошкандибав до задніх дверей. Я думав, що найкращим буде не спокушати долю. Тóбі, махаючи хвостом, потупцював за мною. Відштовхнувшись від дверного косяка, я потрапив надвір, на сонце; переді мною були ковані сходи, що вели нагору, до каретні. Подивившись на сходи, я пошкодував, що не встановив тут ліфт або, принаймні, не придбав більшого собаку.
Я зрозумів, що це не єдина моя проблема, коли Тóбі відмовився підійматися сходами до самого верху.
— Сидіти! — наказав я йому, і він слухняно сів на сходовому майданчику, залишаючи геройські вчинки мені.
Я подумав, чи не піти мені геть, але був для цього надто знесилений, до того ж це було моє житло, з моїм телевізором, і я хотів повернути їх собі.
Я став збоку від дверей, відчинив їх копняком, а потім обережно визирнув з-за одвірка всередину. Там була Леслі; вона чекала на мене, сидячи на канапі й втупившись у нікуди, на її колінах лежав ціпок Найтінґейла. Коли я зайшов, вона підвела очі.
— Ти вбив мене, — сказала вона.
— Хіба ти не можеш повернутися туди, звідки з'явився?
— Без мого друга не можу, — сказала вона. — Без Містера Панча. Ти вбив мене.
Я опустився в крісло.
— Ти мертвий уже двісті років, Генрі, — сказав я. — Я абсолютно певний, що неможливо вбити того, хто вже мертвий.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Річки Лондона», після закриття браузера.