Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

безоглядно нищило не лише вчорашню коаліцію: меншовиків, центристів, есдеків, есерів, а й українців, найпаче на Кубані, в Казахстані, аж у Зеленому Клину та по закордонню. Всередині Союзу тим займався сиск, назовні ж діяла агентура Комінтерну, яка й об’явила КПЗУ розкольницькою, нацькувала на неї поляків, скомпрометувала і врешті ліквідувала, а провідців без суду й слідства заправторила у забісся на смерть. Новий цар, як і попередники, найбільше боявся сепаратизму українців, йому був вигідним розрив України на шмаття…

В цей час, завдяки вічним московським інтригам та наївній вірі більшості революціонерів у мирне співжиття націй і народів із великодержавцями, в інтернаціональність партії більшовиків, кінцево вирішилося сакраментально-традиційне питання “Хто кого?” і проявилося дійсне значення союзності, домов і конституційних положень. У будівництві великої кошари на “поточний момент” актуальним став перехід капіталу і ресурсів, земель і надр, людей і їх духовних надбань із осібновласництва до повного державновласництва, прикритий карколомною пропагандою всенародного щастя і розквітлого буяння прогресу.

Новому суперкапіталістові в іпостасі Лазаря Кагановича, який приїхав у Харків секретарем ЦК КП(б)У, “поточний момент” мстливо диктував будь-якою ціною задушити все, що не лише противилося отому будівництву, а й просто могло бути на заваді загарбанню повновладдя. Задушення влаштовувало і його поплічців, бо гарантувало їм безбідне життя у єдинонеділимій. Дієвим способом у досягненні мети були “червоні загони”, “червоні ланки”, “червоні мітли”, “червоні валки”, організовані сталіністами, присланими з Москви чисельністю понад двадцять тисяч в допомогу чоновцям і чека. Ці великоросійські за діями і центристські за спрямуванням елементи грабували республіку свавільно й безпощадно, а Чигиринщину, з огляду на її “холодноярство”, особливо: і наговором на куркуля, як клас, і спекуляцією на вбогості окремих нещасних, і своїм червонопрапорним заступництвом, різко знижуючи життєвий рівень, досягнутий за НЕПу.

В Україні, як і у всій “неісходимій”, отих саможертовників: керенських, корнілових, каледіних, мартових, засуличів, аксельродів, п’ятакових, скоропадських, севрюків, полтавських-остряниць, петрушевичів, жаданівських, грушевських, винниченків, петлюр, григор’євих, донцових, ангелів, матюхіних, тютюнників, черняків, фрунзів, котовських, щорсів, боженків, криворучків, василенків, жлобів, кулішів, шамраїв, шахраїв, муравок, кисілів, демченків, махнів, воровських, коцурів, марусь, зелених і сонму інших – уже або не було в живих, або вони були бозна-де лише з душами. В ім’я революції узаконювалося беззаконня, та ще так, як царатові й не снилося.

Їх усіх із Божою поміччю і з допомогою небачених інтриг, оббріхів, ярликувань і паплюжень відведено від великоімперських колій, як претендентів на пролетарськість, як знавців революційної дійсності, як “псевдомарксистів”, руками Комінтерну (читай, сталінськими агентами і антикомуністичними елементами) разом із люксембургами, лібкнехтами, плєхановими, спірідоновими, тощо. На “повістку денну” ставали поодинокі рештки їх послідовників, що не одразу пізнали результати отого Жовтневого путчу, - петровські, скрипники, соколовські, дибенки, єфремови, затонські, луначарські, чубарі, якіри, рябоконі, антоновичі-овсієнки, коцюбинські, примакови, радченки, гамарніки, любченки, володарські-гольштейни, троцькі, зінов’єви, каменєви, рикови, орджонікідзи, куйбишеви, кірови, горькі, коллонтаї, косіори, микитенки, постишеви, влизьки, куліші, кулики, елани-блакитні, хвильові, тощо, - що натимчас були прийняті у філію ВКП(б), а не УКП, і допущені у центристські кола до остаточного покінчення з революціонерами і вхоркання відцентрових сил єресі й крамоли, найпаче у найбільш революційній Україні, де знищення спротиву і доведення краю до повної нужди стояло перед вождем народів на першому місці.    

І це ж після знищення війною, розстрілів у потилицю, як потенційних провідців, задушення та безслідного зникнення у підвалах чека, тощо більше десяти мільйонів. Коли в Києві, Харкові, Одесі та інших більших містах ставленики Сталіна ще гралися гаслами про демократію та інтернаціоналізм, мир і братерство, то в менших і зовсім малих, куди не діставала закордонна преса, а особливо у традиційно вибуховій Чигиринщині, під гаслом знищення капіталістичного елемента, куркуля з підкуркульником і попа велася безпощадна боротьба із холодноярством і боротьбистами - рештками УКП.

Для Сталіна і його команди знищення духовної і матеріальної самостійності України стало притчею во язицех. Царське царство небесне, а з ним і рай земний переносилися тут із неба на грішну землю із відповідною заміною атрибутики: орла на зірку, хреста на серп і молот, плащаниці на червоний стяг, молебня на марксистсько-ленінське учення, панахиди на “Інтернаціонал”, отченаш на славослів’я вождеві під великодержавним чоботом диктатури пролетаріату. Ще про око ганьбився царат при все більшому його наслідуванні, паплюжилися УНР, Директорія і Гетьманство та рекламувалася всеукраїнська воля до Союзу, як єдиного рятівного шляху до розквіту у прийднях.

Друге відродження, як і перше по Хмельниччині, і не згадувалося в самостійностях, бо було, як і Рада в Переяславі, не “всевальним”, не “всеповсюдним”. Як тоді, так і тепер у Харкові, волость, цехи, містечани, ремісники-рукомесники, негоціанти, ченці та духівництво в об’єднанні участі не брали, але якщо тоді вряд складався із народних представників, обраних своїм середовищем, то теперішній був нав’язаний силою, як маріонетковий із чужинців і русифікаторів-губернаторів, що очолили провінційну республіку.

Не було вже в Україні заводчиків: гретерів, криваненків, неєдлів, унгерманів, юзових, тощо, не було поміщиків на Черкащині: браницьких, устимовичів, безгородецьких, бобринських – їх замінив великодержавно-імперський молох найвищого гатунку  безоглядності, безжальності, свавільності, хижості, визискливості, безгосподарності та деспотичного русотяпства, якого світ, що не стикався з ним безпосередньо, так ніколи не зрозуміє і не оцінить, а ще коли віритиме устам самодержців, що виросли на всьому присвоєному і привласненому, не знаючи справжнього й істинного. Не було в Україні при владі і комуністів-ленінців, їх замінили временщики-кон’юнктурники.

Введена Леніним тоталітарна диктатура пролетаріату (читай, вождів і чека), при Сталінові набула фашистського гатунку, він удосконалив її так, що Мусолліні, Гітлер і Франко, а по них інші, брали її за зразок. Безпардонна брехня, цькування опонента, перекручення, ярликування, таврування, масове знищення противників під лозунгом “хто не з нами, той проти нас” - її головні риси.   

З посиленням визиску та експропріацій боротьба за громадянські та національні права відходила на задній план, замінюючись необхідністю думки про хліб насущний і тіло бренне, мислячі правторились у резерваційні “виховні” табори, що секретно планувалися заздалегідь, як безкоштовна робоча сила для “побудови комунізму в одній країні”. Україна в цих планах стояла на першому місці за чисельністю і політичною та духовною сепаративністю, не змінюючись для московської сатрапії жодного разу із сімнадцятого століття, будучи й надалі і годівницею, і заслоною, і біологічним матеріалом для поповнення Сибірських забісь і тамтешнього покручства, що називалося російським.

При НЕПі середняк, то пак,