Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

заможніший селянин, що не використовував найманої праці, а тепер уже й нелояльний бідняк “біжучим моментом” об’являлися куркулем і підкуркульником, як міщанин – саботажником і опортуністом. На всі лади й відтінки відмінявся і люмпен з інтелігентом, як буржуазні агенти, коли вони не підтримували диктатури пролетаріату та курсу партії, хоч ще вчора воювали за владу Рад, проливаючи кров за першу соціалістичну сатрапію.

Куркуль, буржуазія і піп-павук стали у пресі й на плакатах святою трійцею всіх лих, хоч до них уже ліпилися спілки, породжені революцією та відродженням, як теплим дощем гриби. Якщо в дні революції Україна була на рахунку ленінців найрадикальнішою, то тепер вона стала “ухилістською”, отож, усе, свідоме себе, мисляче й дієздатне, таврувалося, як опортуністичне, а країна ставала суцільною резервацією…

У Чигирині в цей час ходили чутки, що все зло або від жидів, які засіли коло Сталіна, як то: Мехліс, Розенгольц, Склянський, Каннар, Урицький, Свердлов і Троцький; або від болгар: Раковського, Бажанова і Поскребишева; або від “кавказців”: Назаретьяна, Мікояна, Орджонікідзе і Берії; або від поляків: Дзержинського і Косіора. Для простолюду була якась логічність у тому, що продзагоном командували Ленський і Грудман. Вельми мудрий та приязний до Янчука всечигиринський кравець Іцик-Ісак Тевель – тепер голова місцевої промартілі – приходив навіть виправдовуватися до нього, як до червонокозака, запевняючи, що ті плітки навмисне пускають чекісти Орлов, Новіков, Фомін і брати Петришини, щоб у каламутній воді ловити рибу.

- Лев Троцький – Іуда з Іуд, але й він перемогу Сталіна в ЦК по смерті Леніна назвав кінцевою погибіллю революції, - запевняв він гаряче Карпа.

Тривало карколомне великодержавне усуспільнення надбань і добр України, навально сунуло давнє обезособлення її люду, знищення її революційності, мови й культури, звичаїв і обрядів. Феніксна українізація за інерцією ще продовжувалася: і тому, що її ніхто не відміняв, як ленінську, і тому, що засів її був благодатним, а сходи – буйно-густими, і тому, що по осуді Шумського ленінець Скрипник, замінивши того на посту міністра освіти, нарешті зрозумів, ким він був досі в українській революції та куди її привів, і тепер усіма силами рятував оту українізацію не лише в Україні, а й у Покубанні, в Казахстані та аж у далекому Зеленому Клині.        

На цей час наркомат, уряд і ЦК були вже “попками” при Сталінові, а “ухилісти” України й Білорусії, спаяні з “буржуазними” братами з Польщі й Литви через Косіора, Раковського та їм подібних, стали основною перешкодою для “побудови комунізму в одній країні” і потребували заміни комісарами, уповноваженими, радниками, інспекторами, заготовачами, кооператорами – і все з числа чужинців, що змінювали місцеву демографічну ситуацію, привчаючи аборигенів до співжиття із собою і утворюючи так звану “п’яту колону”. Вони й стали поволі, обростаючи близькими й знайомими, трибками централізації та зародками пізнішої русифікації.

Вихваляння культу “миролюбного” СРСР і його “розквітлих” досягнень та прогресів під кривавим прапором Маркса-Енгельса-Леніна поряд із змалюванням потворності капіталістичних та буржуазних елементів було настільки явним, що й “ухилісти”, й “національні вожді”, які ще не встигли побувати на Соловках чи на Колимі, оторопно відступалися від будь-якого прояву, ставали обіч дій свавільців, пересиджували, відплачуючись, або йшли у поміч зайдам-режимникам, засвоюючи нові подвійні закони й настанови.    

Комуни, ТСОЗи й артілі стали початком нової великої розрухи і внаслідок свавільств, і внаслідок безгосподарності та безвідповідальності нововладців-временщиків, і внаслідок неоплачуваності праці та централізованих непосильних оподаткувань-грабунків усіх робітничих засобів і сил. Виконання п’ятирічного плану вимагало матеріальних і людських ресурсів, і Україна стала невичерпним їх джерелом. Узаконені беззаконня, перекручення, лжетлумачення стали системою й порядком, засадами й методиками у державі-потворі суцільної резервації.

Одним словом, знову йшла, як до себе додому, царственна великоросійська кровожерна нелюдськість, у якій сваволя зливалася із небачено-щедрим і різноликим утриманством, обломовське ледарство – із всеруйнацією, викличні пиха й чванство – з присвоєнням через експропріації всього чужого, як споконвіку свого, відсутність моралі – із зневагою до інонародних людських норм, етики, звичаїв і обрядностей, злодійство і унтер-пришибеєвське пройдисвітство – з космополітичним нігілізмом поденщиків-окупантів, лжепатріотизм – із блюзнірським безбатьківством, звиродніння – з холуйством перед старшебратством, колгоспна стадність – із виродковістю, відсутність інстинктів – із обезкровленою безликістю або дволикістю, тощо, - які закликали “прогресувати” у каталізаторних армійських казармах, у так званих “вербовочних переселеннях”, у деградаційних одротених табірно-виховних кошарах по закутках безрозмірно-великої очаділо-шовіністичної держави-імперії.

Учені з позазалізостінного й одротеного світу віками даремно шукатимуть в Азіях і Європах окресленого значення й обумовлення типу російського самовладного шовініста, бо в чистому вигляді він не існує, є тільки ущербки ненародних монголо-ханської всевладно-похідної хитромудрості та аж масної римо-візантійської витонченої інквізиторсько-виснажувальної сискності всього, що не своє, що ще не скорене, не напівмертве у своєму єстві, “єресне” в будь-якому інакомислії при силоміць анексично  присвоєній заднім числом “за неимением своей гербовой” геральдично спадщинній  минувшині, псевдоохрещеній Руссю та її русинами-пришельцями – києво-могилянськими столикими сімеонами полоцькими та феофанами прокоповичами.

В Чигирині про всі оті загальноімперські деспотичні владозакріплення, зміцнення й удосконалення знало порівняно небагато людей. Про них начулися, побувавши на курсах політпросвіти, Варвара Семенівна, Леся Яремівна, Килина Якимівна та Марія Прокопівна.  Кузьма ж Сидорович сам робив висновки, цікавлячись подіями і читаючи газети між рядками. Життя суспільства заглиблювалося в брехні й облуди реакційних невігласів, в лозунгово-декларативні тумани пристосуванців, кон’юнктурні вимисли яких все більше панували над фактами.

В центрі й у ЦК засади буржуазно-демократичної революції переходили в чисту й справжню, так звану соціалістичну революцію, читай централістську соціал-шовіністичну, хоч і кричалося на всі голоси про ніби повне відмежування від неї. Унтер-офіцерська партократична вдова, вихльостуючи сама себе за вчорашні допуски свавіль, потроєно підсилювала їх, готуючись до генеральної чистки членів партії для просякнення їх свідомістю своєї нікчемності й тимчасовості на будь-якому щаблі владопосідання без підтримки “вождя народів”. Для зайнятості людей і отуманення їх свідомості вводилися всілякі збори і проробки рішення партії і в лікнепах. “Влада – Радам” повністю переносилася на імперські колеса.

Коли раніше ударники-суботники з прибирання вулиць і майданів проводилися добровільно перед деякими давніми та революційними святами: Новоріччям, “кривавою неділею”, днем жінки, днем скинення царя, днем Паризької Комуни, Першотравнем, днем пролетарської революції, Різдвом, тощо, то тепер вони поволі вводилися, як примус, - “на громадських засадах” і при “соціалістичних змаганнях”.

Левка, Явдокима