Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Героїчні мої воїни, — почав Петлюра. — Маємо сьогодні велику честь вітати на посаді голови міжнародних зв’язків Вільгельма фон Габсбурґа, вірного друга українського народу, легендарного полковника Січових Стрільців, котрий допоможе нашій молодій державі здобути визнання на міжнародній арені.

— Любі друзі! — привітався Вільгельм. — Дозвольте мені висловити своє глибоке захоплення героїчною боротьбою українського народу за незалежність. Обіцяю зробити все, що в моїх силах, аби допомогти у боротьбі й у тому, щоби молода українська держава вистояла в цей непростий час. Слава Україні!

Петлюра показав Вільгельмові й Івану, де їхній намет. Там, окрім похідних ліжок, ковдр і військової форми, був іще завалений паперами складаний письмовий стіл. У цьому наметі містилося відділення закордонних справ військового міністерства Директорії, а Вільгельм став його працівником, точніше, передовсім перекладачем, бо, крім нього, мало хто з членів уряду володів іноземними мовами. Відразу ж отримав і першу платню, що вони вдвох із Іваном відсвяткували того самого вечора в одному зі шинків Кам’янця-Подільського. Вони сиділи за столиком надворі, а просто перед ними відкривалася панорама замку. Неподалік у річці кумкали жаби, чути було дзвони Вірменської церкви. Вільгельм почувся щасливим. То був чи не перший за останній рік вечір, який вони проводили не на лікарняному ліжку, не в монастирі, не в ув’язненні, не під кулями. Вільгельмові на той момент було двадцять чотири роки, Іванові — двадцять сім.

У штабі Директорії Вільгельм почувався дивно. Він не дуже розумів, що саме належало до його нових обов’язків, тому очікував на вказівки, а тим часом розсилав до знайомих листи у своєму звичному стилі. Ті листи були не надто інформативні й складалися з виразів на зразок: «Я вже здоровий і вже на позиції, яка облаштована дуже добре і тут панує відносний спокій. Щасливий знову бути серед моїх українців, котрі є таким хоробрим народом, я завжди почуваюся серед них якнайкраще. Зараз у мене перепочинок у справах, я не так багато працюю. Але гадаю, що дуже скоро проявляться плоди моєї праці!».

Ідилія тривала не довго. У вересні 1921 року Вільгельм відмовився від співпраці з Директорією на знак протесту проти угоди про приєднання Східної Галичини до Польщі. Він покинув службу і повернувся разом із Іваном до Відня.

Гриць сидів на терасі у своєму улюбленому кріслі-гойдалці, курив сигару і пив портвейн. Зазвичай він дозволяв собі пляшку портвейну та сигару, коли випадав особливо вдалий день. Портвейн вони пили з хлопцями на пляжі у Криму, де по кілька тижнів стояли з наметами. Їхали туди автостопом чи у плацкартних вагонах, грошей не завжди вистачало навіть на їжу, проте портвейн обов’язково пили щовечора. Солодкий напій миттєво розливався тілом і дозволяв побачити в зоряному небі надзвичайне зоряне небо, почути в шумі хвиль надзвичайний шум хвиль, а потім особливо солодко заснути у брудному незручному спальнику на вологому та нерівному піщаному березі. Не заважали ні духота всередині намету, ні навіть раптові нічні зливи чи засилля комарів, які іноді прокидалися раніше за сонце. Та й сонце не заважало, якщо ввечері випивали особливо багато. Одного разу Гриць проспав у наметі мало не до полудня. Спека була неймовірна, від доторку до металевого кріплення він зазнав опіку, шкіра напнулась, а прозора рідина з-під неї витекла під час купання в морі. Коли в рану зайшла сіль і сильно запекло, тільки тоді Гриць остаточно прокинувся.

Тепер такої анестезії йому не давало навіть снодійне. Кілька останніх років він погано спав. Майже як Галина, яка мало не щоночі прокидалася близько четвертої ранку й умощувалася з книгою в кріслі, що стояло у кухні, а потому цілий день була млява і дратівлива. Гриць тоді теж дратувався, радив їй змінити режим, якомога більше рухатися, якнайчастіше виходити з дому, вести активний спосіб життя, рано лягати, мислити позитивно. Вона мовчки кивала, виконувала всі поради, та знову прокидалася серед ночі й звично брела до кухні.

Невдовзі погано спати почав і Гриць. Іноді вони з Галиною прокидалися синхронно, о четвертій, розмовляли, кохалися чи просто мовчки розходилися по різних кімнатах і робили там кожен своє.

Пити портвейн Галина відмовлялася. Навіть дорогий колекційний, який Гриць тепер замовляв собі через спеціальні магазини. Галина не любила солодкого вина. Проти сигар Галина не заперечувала, та окремо, без портвейну, сигара чомусь смакувала не так добре. Тож іноді Гриць, наче школяр, потай купував собі портвейн і сигари в офіс, аби потішити себе після особливо вдалих днів. Він сам не знав, чому робив це потайки, не кажучи Галині. Ледве чи вона би протестувала. Та йому подобалася ця таємничість, якийсь уявний особистий простір, який належав тільки йому.

У цьому було щось інфантильне, так ніби Галина була мамою, котра ввечері принюхується до сина, чи не пахне від нього алкоголем і цигарками. Іноді Грицеві навіть хотілося, щоби Галина принюхалась і відчула запах портвейну, щоби запитала, чому він пив і що. Може, навіть аби покепкувала з його ностальгійних настроїв. Але Галина давно звикла не питати нічого про Грицеву роботу. Ще відтоді, коли забагато знати про це було не надто безпечно. Гриць розповідав Галині тільки те, що не налякало би її, не змусило би хвилюватися. Поволі вона звикла, що знає про чоловіка не все, і їй не бракувало цього знання, а Грицеві хотілося, щоби вона поцікавилася, щоби їй не було байдуже. Коли Галина на все реагувала з однаковим незворушним спокоєм, він починав сам собі здаватися зданою в макулатуру книгою,