Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

«Зевс» мусив імітувати неполадки в роботі електроніки і попросити допомоги в орбітального модуля «Ера», розраховуючи не тільки і не стільки на правила й закони орбітальної навігації, але насамперед на «психологічний статус екіпажу «Ери». «Зевса» мусили допустити не просто на максимально близьку відстань, а мусили б дозволити пристиковку, оскільки допомога в полагодженні систем електроніки вимагає ретельного огляду (і така можливість теж мала зацікавити екіпаж «Ери»), не викликаючи мимовільних страхів щодо безпеки.

Система катапультування, повторюю, була продумана до найменших подробиць. То чому ж Джозеф Девіс, ворожий агент, вибухнув відразу після старту? І чому його батько, генерал Девіс, вирішив за найдоцільніше пустити собі кулю, не забувши і про свого підлеглого полковника Фореста (цілком можливо, виконуючи його прохання)?

Як свідчать матеріали розслідування, генерал Девіс не мав за собою ніяких компрометуючих свідчень.

Я особисто вважаю, що батько, генерал Девіс, здогадувався про «духовне сум’яття» свого сина, котрий вів подвійну гру. Будучи справжнім патріотом, генерал знайшов у собі сили перебороти батьківські почуття і якимось чином знайшов можливість знищити «Зевса» разом зі своїм сином, оскільки в разі виходу на орбіту Джозефа Девіса ми могли б мати непередбачені наслідки. Програма «Зевс» могла б стати відомою широкому загалу, що по своїй суті близько до розв’язання воєнного конфлікту між двома наддержавами.

З цього приводу варто зауважити на ідіотизм тих осіб, котрі розробляли варіанти й допускали можливість «випадкового» безпілотного торпедування модуля «Ера». Доцільність саме програми «Зевс» не повинна викликати сумніву.

Я особисто вважаю, що вибух «Зевса» відразу після старту може бути пояснений лише втручанням генерала Девіса, який знайшов у собі сили перебороти батьківські почуття заради незаплямованого громадянського сумління. На мою думку, генерал Девіс заслуговує (враховуючи насамперед проблеми патріотичного виховання молоді) на зведення йому пам’ятника, як національному героєві.

Гадаю, що варто подумати також про уславлення особи полковника Фореста, не зважаючи на те, що він загинув від руки генерала Девіса. Повторюю, я гадаю, що це було зроблено за проханням самого полковника, котрий не міг собі пробачити, що не викрив на своїй базі ворожого агента. Немає ніяких підстав сумніватися у відданості полковника Фореста».

Валерій Шевчук

МІСЯЧНИЙ БІЛЬ

Дивуються люди, що василиск одним очей позирком чоловіка вбиває. Далеко більше дивуватися треба, що чоловік очима своїми, либонь, не тіло, але дуту і не часовою тілько, але вічною вбиває згубою.

Іван Величковський

Студіозуси

Сірі хмари колотились у небі, наче було накидано туди роздутих, розкудланих голів, і вони котилися, як колеса, що ледве долають грязюку.

Я йшов разом із Вітторіо, ми й справді ледве долали багно. Пробиралися повз зачинені віконниці, і дощ, що вряди-годи розкрапувався з тих схожих на колеса голів, обсипав нас з голови до ніг, і ми стріпувалися, як мокрі кури.

— Погода, хоч собак вішай! — буркнув я.

— Що ти сказав? — озвався за спиною Вітторіо.

— Я сказав кілька слів про погоду.

Позирнув на небо, і погляд мій заблукав поміж хмар. Стояв я тут, на цій брудній вуличці в Болоньї, і велика туга охопила мене. Побачилася мені раптом дорога, щедро залита сонцем, обабіч вигиналися дві стіни молодого хліба, а по тій дорозі їхав мій батько. Їхали коло батька я і. мій молодший брат. Вгорі висів невгамовний жайворонок і дзвонив, дзвонив…

— Згадався рідний край, — тихо промовили мої мокрі вуста. — Ти любиш згадувати рідний край, Вітторіо?

— О так! — вигукнув Вітторіо. — Це маленьке місто між скель. Там замок моїх предків, і я часто гуляю по його покоях вночі. Уві сні, звичайно! — засміявся він.

— Вітторіо… — сказав я сумно, бо ніяк не міг подолати цього химерного настрою, що раптово напав мене.

Бозна-чому захотілося, щоб я опинився на цій вулиці сам, щоб зміг повернути в інший бік, ніж той, куди ми йдемо, — щось зі мною діялося не зовсім збагненне: великі хвилі підкочувалися під ноги, наче стояв я на морському березі; кликали вони, ті хвилі, і манили ступити на їхні хиткі спини.

— Хотів мені щось сказати? — повернувся Вітторіо.

Я зупинився й замилувався на свого приятеля. Тонкий і стрункий, з орлиним носом і променистими темними очима, які аж світяться в цьому сірому світлі, — добрий і любий мій товариш, з яким мені завжди легко; слова сиплються з його вуст, як ніжне пелюстя, а очі його народилися для того, щоб заворожувати красунь. Я милувався з приятеля, адже сам був інакший. Жодна красуня не опустила переді мною зору: сірий я, наче шматок олова. Але ніколи не заздрив Вітторіо — ставився до нього з любов’ю.

— Не хочеться йти сьогодні в ту таверну, — сказав я м’яко. — Мені, любий мій друже, чогось неспокійно на душі: ділу ніч снилися важкі сни…

Мені снилася рідна земля. Дивився на неї з височини, наче став птахом і лечу, ледь ворушачи крильми. Місяць яскраво осявав місто внизу, оточене дерев’яним частоколом. Посередині воно було перерізане внутрішнім парканом, який відділяв частини, що ними володів наш рід і рід Сокольських…

— Саме тому, — озвався Вітторіо, — я й веду тебе в таверну. Маю охоту повеселитися! Коли мені лягає на душу тривога, я, друже, п’ю вино чи намагаюся закохатися. На день чи два, а буває, що тільки на ніч.