Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Зізнаюся, ніколи не думала, що настане такий момент, коли я говоритиму людині, що їй треба піти з мого життя.

Таких хлопців у мене практично не було.

Коли ми познайомилися з чоловіком, мені було вісімнадцять і до цього був лише один хлопець, з яким ми трохи погуляли, але швидко зійшлися на тому, що залишимося друзями.

У той момент загинули мої батьки, і мені здавалося, що я не готова до жодних стосунків.

Потім трапився Андрій, і ця зустріч перевернула все моє життя та мої стійкі принципи. Справа завжди була в ньому, і, обдумавши кілька разів наше знайомство, я зробила висновок, що якби ми познайомилися з Алексом тоді замість Андрія, у нього не було б шансів, як і в того хлопця, з яким я гуляла зовсім юною.

Мені хотілося якихось незабутніх емоцій, палкого кохання, нерозсудливості, і все це я знайшла саме у своєму чоловікові.

Заремський — дивовижний, навіть кілька його недоліків роблять його ще більш досконалим. Через стільки років я знову побачила того молодого хлопця, який на перше побачення повів мене до забігайлівки, де смажили найсмачніші “биточки з тюльки” та у великій чарці подавалася одеська баклажанна ікра. Тут навіть коментувати щось важко, він мене цим підкорив.

Коли ми на Тещиному мосту залишили замочок з нашими іменами, я думала, помру від щастя і від кохання до нього, він говорив такі гарні слова, що моє серце щоразу пропускало удар.

Потім стався шлюб, побут, моя нездатність народити дитину. Це справді залишає відбиток на стосунках, мені навіть важко дається згадувати той час.

Якби в той момент хтось сказав би мені щось на кшталт: “Заспокойся, у тебе через кілька років народиться здорова дівчинка”, я б простіше до всього ставилася, але, на жаль, подібного не буває. Знав би, де впаду — соломку постелив би, це якраз про мене.

Швидше за все, варто було пережити всі ці моменти, щоб отримати те, чого я хотіла найбільше у світі.

Найогидніше з мого минулого — це Вероніка, яка, як астероїд, ударила по нашому шлюбу. Досі як подумаю про неї — хочеться придушити голими руками. Сподіваюся, ми ніколи не зустрінемося і з роками я почну забувати її нудотно-солодку зовнішність і всю ту картину, яку застала в туалеті.

І, звісно, моєї ненависті до цієї жінки та до Андрія вистачило б, щоб ніколи не повернутися до колишнього чоловіка, але доля розпорядилася інакше, і пам'ять стирає пікантні моменти.

Я не можу чинити опір своєму коханню, Вероніці не вдалося знищити все те хороше, що у нас було, а Алексу не вдалося відвоювати місце у моєму серці.

Ось саме це йому треба було сьогодні сказати. Пояснити та попросити вибачення, що не зуміла поділяти його почуттів до мене, тим паче таких, які він уже не один рік плекав.

Це жорстоко. Я знаю. Але іншого виходу, на жаль, не бачу, зараз доведеться говорити жорстоку правду і дивитися, як руйнуються його надії та мрії.

Увійшовши до своєї квартири, дуже дивуюся, адже мене зустрічає запах парфумів, які мені не належать.

Спочатку я не надаю цьому значення, але через кілька хвилин бачу Алекса. Він сидить на дивані у залі та щось переглядає у своєму телефоні.

— Привіт, — вітаюсь та усміхаюся. Він обертається та відкладає телефон.

— Привіт. Я так зрозумів, ти тут більше не живеш?

— З чого ти взяв?

— Наприклад, з того, що приходив кілька разів, а тебе не було вдома. Ще не було улюбленої ляльки Даші, яку ми їй подарували на день народження, — спокійно відповідає він, а мені важко дихати. Ми справді робили раніше все разом, і він був частиною нашого життя, а тепер доведеться дати йому відворот-поворот. — Ти ж прийшла мені сказати, що ми розходимося остаточно?

— Алексе, — видихаю я. Це буде нелегко, але я розумію, що все це неминуче. — Пробач мені.

— За що? За те, що ти так і не змогла мене покохати? Чи за те, що знову повернулася до нього? Я знаю, Олесю, я ж не сліпий дурень. Ще коли побачив його у цій квартирі минулого тижня. Ти його кохаєш, не зовсім розумію за що, але це вже не важливо, адже так?

— Кохають не за щось, а всупереч, — видаю трохи пафосну фразу.

— З такими висловами тобі справді краще бути з ним, ви заслуговуєте одне одного, — Алекс підіймається зі свого місця і, випроставшись на весь зріст, оглядає мене. — Ти спала вже з ним?

Я ніяк не очікувала таких питань і щиро була до них не готовою.

— Тебе це не стосується, тобі так не здається? — незворушно відповідаю я.

— Ну, до цього моменту, мабуть, ти була ще моєю, отже, ти мені зрадила, — не питає, а стверджує він. — І як секс після стількох років?

— Перестань. Навіщо ти так поводишся? Так, я зробила тобі боляче, але не треба мене принижувати, — від сорому у мене спалахують щоки.

Чому так неприємно все це?

— Я ще навіть не починав, — злісно посміхається Алекс. — Ти зробила мені боляче, це правда, але ти вже робила це зі мною, мені не звикати. Наступного разу, коли Заремський знову тебе покине — я підберу. Не переживай.

Його слова як ляпас, мені стає важко дихати. Може, Андрій мав рацію? Не треба було сюди приїжджати та розмовляти з ним, однаково гарно розійтися не вийде, хто взагалі гарно розходиться? Це, напевно, міф.