Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

їх підбили під себе москалі, є 111! Один нарід панує над багатьма народами. Сто одинадцять народів зневолені москалями. Звичайно, москалі роблять в Росії, що схочуть. Поперед усього, вони становлять своїх людей за начальників, суддів, губернаторів; своїх людей, — або перевертнів з наших. Московський цар здирає з нас, або з інших знедолених народів, гроші, а віддає їх своїм москалям. Москалі силують нас усюди балакати по-московськи: у школі, на пошті, у суді й навіть у церкві. Вони вчать наших дітей покорі й тому, що ніби й вони теж «русскіє» і що мають працювати довіку на «руського» царя і «руських» людей. Москалі беруть з нас тяжкі драчки й відбутки. Москалі роблять з нас навіть не наймитів, а просто рабів.

І от вони, обдуривши нас, беруть наших парубків, роблять з них солдатів і посилають їх підбивати нові й нові народи. Чи ви тямите? Москалі, одібравши в нас волю, посилають нас, своїх рабів, одбирати волю в чужих народів і кидати ті народи під ноги московського царя. Яка зневага! Яке підле обморочування... І своїми руками куємо собі ще гірші кайдани, бо зміцнюємо силу кацапів і їхнього царя — наших лютих ворогів.

Слухайте, люди добрі! Коли вже ми мусимо воювати, коли вже маємо своїм трупом добувати для «русского» нові землі, коли має наша кров пролитися, то пролиймо її [...] за наше визволення з неволі. Скиньмо з себе ярмо московське [...], царя російського, що вміє тільки заступатись за своїх панів і здирати з нас гроші. Станьмо всі вкупі, повбиваймо всіх станових, чиновників і справників, губернаторів, а на їх місце [...], щоб не було ні пана, ні мужика, щоб усі були рівні. Зрозумійте, що в своїй хаті своя правда, і сила, і воля, і що ми маємо [...] з України вигнати чужинців-москалів. Розкрийте сліпі очі, бо буде пізно.

А коли вже маємо бути сміттям московського царя, коли по його загаду можемо відібрати волю чужого вільного народу — тоді не смійте нарікати, не смійте плакати, бо раби, і нехай кров маньчжурців і японців упаде і на вашу голову, бо ви йдете та віднімаєте їх життя, їх худобу [...]!

УНП, 18 травня 1904 року.

Відкритий лист до російського міністра внутр[ішніх] справ Сіпяґіна

ПАНЕ МІНІСТР!

Ви заборонили зробити нашою мовою напис на пам’ятнику нашому першому національному поетові Котляревському! — Того обурення, що обхопило нас, коли ми дізнались про Вашу відповідь на проханнє лояльних полтавців, Ви не зможете зрозуміти. Але те, чого ви так бажали, те сталось: ми учули усю гіркість тієї наруги, тієї зневаги, що Ви завдали нашій нації. Батьки наші та діди мовчки знесли і заборону освіти на нашій мові і навіть заборону самої мови української.

Вони все переказували нам свій заповіт: «терпіти, надіятись і мовчати». Через те Ви, Пане Міністр, і Вам подібні добродії стали уважати нашу мовчазну нацию за паріїв Європи, бо Ви звикли поважати лише їдно насилля, хоч і дурите цілий світ на Гаагській конференції, ніби шануєте право.

Та ми визнаємо, що ви праві, що українська нація в Росії єсть справді нацією, рабів-паріїв. Призначеннє її годувати Вас, Пане Міністр, і ще цілі сотні тисячів урядовців-чужинців від міністра аж до сільського урядника; давати людей і гроші на військо, яке підтримує Ваше панованнє, Пане Міністр, і деморалізує нашу націю; постачати кошти на всякі школи, де чу-жинці-вчителі роблять з наших дітей заклятих ворогів нашій нації; будувати церкви, де продажні попи благаю [т]ь Бога зміцнити над нами панованнє чужинців.

Але й Ви, Пане Міністр, мусите признати, що все оте виповняє наша нація покірливо, без протесту.

Отже навіщо зайві жорстокості до нас? Але Ви гадаєте інакше! Вас дратує, що Ваші раби сміють щось ховати в душі; Вас гніває, що парії мають якусь «святую святих» у серці, куди Вас не пускають: Вас лютить, що нація, яку Ви зробили старцем, зложила кріваво зароблений гріш на пам’ ятник своєму поетові — і Ви ганебною рукою безстидного чужинця поклали свою заборону на душу нації.

Ви гадаєте, Пане Міністр, що Ви укупі з усіми Вашими посіпаками, здо-лієте вбити наш нарід?

Нехай відповість Вам наша історія. Нехай вона розповість Вам, яка міцна та сильна була польська держава «від моря до моря», який знівечений був увесь наш нарід під панованнєм чужинців-поляків, які терпів він гнобительства від польських панів... І нехай історія розповість Вам, як одним сильним і міцним рухом зруйновала наша нація усю польську державу і повернула внівець гнобителів. А колишні поляки, Пане Міністр, вміли гнітити нас не згірше від сучасних росіян і колишня Варшава була культурнійша, ніж сучасний Петербург.

А знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона наполягла на душу нації, на її моральне «Я». А всі злочинства прощаються, крім злочинств проти Святого Духа.

Уряд російський супроти нашої нації став на ту саму стежку, що й ко — лишній польський уряд і тим самим вимагає, щоб ми пішли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо.

Закон Царя-Освободителя з 17 травня (мая) 1876 року єсть злочинством проти Духа Святого, бо то єсть суворий і безпощадний засуд цілої нації нашої на моральну смерть. Але Ваша безглуздна заборона українського напису на пам’ятнику українському поетові єсть огидливе знущаннє над засудженою вже на смерть нацією. Тая заборона єсть краплею, що переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу. Вона свідчить, що не буде ніколи кінця Вашому гнобительству. Вона каже нам: годі мовчати Вам рабам! Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеви знущатись над найсвятій-шими нашими чуттями.

Українська нація мусить скинути панованнє чужинців, бо вони огижу-ють саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволеннє з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові! А та кров, що поллється, впаде як народнє прокляттє на Вашу голову, Пане Міністр, і на голови всіх гнобителів нашої нації.

Молода Україна. — 1900. — Ч. 9-10.

Текст промови[328], виголошеної членом харківського товариства грамотності Миколою Івановичем Міхновським на загальних зборах товариства 29 квітня 1901 р.