Читати книгу - "Американська пастораль"

— Так, але Баккі Робінсон не про Бога провадить розмову, Сеймуре. Він просто хоче з тобою дружити, — сказала Дон, — от і все.

— Мабуть, що так. Але мене ці речі ніколи не цікавили, Доні, ніколи. Я не розумів їх. Чи взагалі їх можна зрозуміти? Про що вони там кажуть, для мене як китайська грамота. Я заходжу в синагоги, і все в них мені чуже. І завжди було чужим. Дитиною мене відправляли в єврейську школу, але на цих уроках я тільки й чекав, коли нарешті все закінчиться і можна буде піти на баскетбол. Я сидів у класі та думав: «Якщо я в цю ж хвилину звідси не піду, то захворію». Від таких місць віяло чимось затхлим. Я підходив до синагоги і відчував, що не хочу туди. От на фабрику я хотів од самого дитинства. А на баскетбольний майданчик мене тягнуло, ще коли я ходив у садочок. І що я хочу тут жити, я зрозумів одразу, коли побачив цей дім. Чому ж мені не жити там, де хочеться? Чому не бути з тими людьми, з якими хочеться бути? Хіба не так слід жити в цій країні? Я хочу бути там, де хочу бути, і не хочу бути там, де бути не хочу. Це і є бути американцем, чи не так? У мене є ти, у мене є дитина, вдень я на фабриці, решту часу я тут, і в цій конкретній точці земної кулі я й хочу залишатися, тепер і взагалі. Дон, нам належить шматочок Америки. Я абсолютно щасливий. Я всього домігся, досяг усього, про що мріяв!

Якийсь час Швед не з’являвся на футболі — він не хотів займатись тільки тим, що постійно відводити Баккі Робінсона від теми синагоги. У товаристві Робінсона він почувався не своїм батьком — він почувався Оркаттом…

Ні, мабуть, навіть не ним. Ким же він почувався насправді? Не в ті годину-другу раз на тиждень, коли йому доводилось ловити паси від Баккі, а весь інший час? І, зрозуміло, нікому не скажеш про це: чоловіку двадцять шість років, молодому татусеві — засміють. Він і сам глузував із себе. Воно, може, й цікаво приміряти на себе образ, який запав у душу ще змалку і не тьмяніє з роками, але в Олд-Римроку він почувався Джонні Епплсідом. Кому цікавий Білл Оркатт? Вудро Вільсон був знайомий з дідом Оркатта? Томас Джефферсон знав дядька його діда? То й на здоров’ячко! Джонні Епплсід — оце хлопець! Не єврей, не ірландський католик і не протестант. Ні, Джонні — просто американець і щасливий чоловік. Великий. Здоровий. Задоволений життям. Може, не дуже тямущий, але голова йому й не потрібна. Йому потрібні міцні ноги для ходіння та нічого більше. Радість руху. Сягнистим кроком, з мішком яблучних зерен на плечі, цей молодик, безмірно закоханий в землю, ходив пішки країною і де б не з’являвся, всюди розкидав своє насіння. Дивовижна історія. Все обійшов, усюди побував. Швед любив цю історію все життя. Хто написав її? Ніхто, нема в неї автора. Просто її проходили в початковій школі. Всюдисущий Джонні Епплсід усюди садив яблуні. Мені так подобався його мішок з насінням (чи то він сипав його в капелюх і так носив?). Несуттєво. «А хто казав йому садити яблуні?» — питала Меррі в тому віці, коли дітям уже розказують казки на сон, але ще геть мала, яка, варто йому було розпочати якусь іншу історію, скажімо там, про персиковий поїзд, починала кричати:

— Джонні! Хочу про Джонні!

— Хто казав йому? Ніхто, сонечко. Джонні Епплсіду не треба казати, щоб він садив яблуні. Він просто бере і саджає.

— А хто його дружина?

— Звісно, Дон. Дон Епплсід.

— А він має дочку?

— Аякже! І знаєш, як її звуть?

— Як?

— Меррі Епплсід!

— А вона теж саджає зернята в капелюсі?

— Ну так. Тільки вона не саджає їх у капелюсі, сонечко, а тримає їх у капелюсі, а потім розкидає. Старається розкидати якнайдалі. І знаєш, що стається в тих місцях, де падають зернята?

— Що?

— Там починають рости яблуні. А коли щосуботи він ходив у центр Олд-Римрока — не міг сидіти вдома: вранці першочергово взував черевики і йшов по горбкуватій дорозі п’ять миль туди і п’ять миль назад, пішки долав увесь той шлях, аби лише купити свіжу газету, — ніяк не міг відмовити собі в цьому, — він думав: «Ну, я викапаний Джонні Епплсід!

Безмежне задоволення. Якою безтурботною, нестримною радістю озиваються в душі ці бадьорі, пружинисті кроки! Можна навіть не грати більше у футбол, досить просто отак-от виходити з дому і йти собі, йти не спиняючись. Чомусь здалося, що спорт якось підвів до того, що йому з якогось часу дозволялося робити це — вийти з дому й піти пішки по газету, йти цілу годину, щоб купити свіжий номер «Ньюарк ньюс» у місцевому універсальному магазинчику, де присусідилася самотня бензозаправна колонка «Саноко» і де товари виставлені для огляду на східцях у коробках і джутових мішках. У п’ятдесятих роках це був єдиний магазин у місті, й там нічого не змінювалося відтоді, як після Першої світової війни він перейшов від Гемліна-батька до Гемліна-сина — Расса: вони продавали тази й пральні дошки; щит на підступах до магазину повідомляв, що є газована вода «Фрості», а про дріжджі «Фляйшман» і піттсбургські фарби звістили оголошення, прибиті до дощатої обшивки стін; навіть було оголошення про сиракузькі плуги, і висіло воно на фасаді з тих часів, коли магазин торгував ще й фермерським реманентом. Расс Гемлін пам’ятав колісну майстерню, притулену між будівлями на тій стороні вулиці. Малим він, бувало, дивився, як фургонні колеса котилися похилим настилом у річку для охолодження. Пам’ятав ще, що поруч знаходилася винокурня (яких в окрузі було чимало), де робили знамениту тутешню марку яблучної горілки; вона закрилася аж після прийняття Акту Волстеда, що обмежував виробництво спиртного.

У самісінькій глибині магазину було обладнане відділення Пошти США: одне віконце і штук тридцять скриньок з кодовими замками — отаке відділення. Цей майданчик — універсальний магазинчик Гемліна з поштою та дошка оголошень, флагшток і бензоколонка — слугував давній фермерській общині місцем зустрічей ще від президентства Воррена Ґамаліеля Гардінґа, коли Расс став тут власником. Навскіс від