Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

Вільсон і Мюльреді розпочали роботу. Вони перерубали весь такелаж, а потім узялися за грот-щоглу.

Нижню частину щогли, стеньгу і брам-стеньгу спиляли і роз’єднали. Основні частини плоту спустили на воду і приєднали до уламків фок-щогли. Усі ці жердини міцно зв’язали між собою тросами, а між ними Джон Манглс розпорядився укріпити півдюжини порожніх бочок – вони мали підтримувати пліт над водою.

На цей міцний фундамент Вільсон із ґратчастих люків набив щось на зразок підлоги, щоби хвилі могли перекочуватися через пліт і вода, не затримуючись, стікала крізь ґрати. До того ж міцно прив’язані навколо плоту порожні діжки утворили своєрідний борт, захищаючи пліт від великих хвиль.

Того ранку Джон Манглс, запримітивши, що дме попутний вітер, розпорядився встановити посередині плоту щоглу. Її укріпили за допомогою вантів і підняли на неї вітрило. Для керування плотом встановили велике весло з широкою лопаттю.

Такий пліт мав витримати удари хвиль. Та чи можливо керувати цим плотом у разі, якщо вітер змінить напрям? На це питання ніхто не міг відповісти. О десятій почали завантаження. Передовсім на пліт знесли їстівні запаси в такій кількості, якої б вистачило до самого Окленда, бо в цьому безплідному краї годі було розраховувати роздобути щось їстівне.

Із запасів, куплених Олбінетом, на бригу збереглося тільки трохи м’ясних консервів. Цього, звичайно, було недостатньо, тож довелося запастися нехитрою провізією брига: старими морськими сухарями і двома діжками солоної риби. Стюарда це дуже засмутило.

Продукти склали в герметично закупорені, непроникні для морської води ящики, які спустили на пліт і прикріпили до щогли товстими найтовами. Дбайливо склали у безпечному місці рушниці і набої. На щастя, мандрівники мали вдосталь карабінів і револьверів.

Прихопили із собою також невеликий якір на випадок, якщо не вдасться дістатися до берега з припливом і доведеться чекати наступного.

О десятій почався приплив. Дув слабкий північно-західний вітер.

– Усе готове? – запитав Джон Манглс.

– Так, капітане! – відповів Вільсон.

– На посадку! – скомандував Джон Манглс.

Леді Гелена і Мері Грант спустилися на пліт по грубих сходах із тросу й повсідалися біля щогли на ящики з провізією. Їхні супутники розмістилися навколо них. Вільсон узявся за кермо. Джон Манглс став біля вітрила. Мюльреді перерубав канат, яким пліт був прикріплений до брига. Підняли вітрило, і пліт поплив до берега.

До острова було дев’ять миль. У шлюпці з вправними веслярами цю відстань можна було подолати за три години, але пліт не міг плисти так швидко. За такого вітру берега можна буде дістатися за один приплив, та якщо вітер ущухне, то відплив понесе пліт назад у море і доведеться кинути якір в очікуванні наступного припливу. Таке складне становище дуже непокоїло Джона Манглса. Проте він вірив в успіх. Вітер дужчав. Приплив почався о десятій годині. Берега слід дістатися не пізніше третьої дня, інакше доведеться стати на якір.

Початок був непоганий. Під хвилями припливу дедалі рідше траплялися чорні верхівки рифів і жовтих піщаних мілин. Аби уникнути зіткнення з підводними скелями, потрібні були увага і неабияка спритність.

О дванадцятій годині пліт був за п’ять миль од берега. Небо стояло ясне, тож навіть із цієї відстані можна було розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора заввишки 2 500 футів. Її чудернацький силует скидався на профіль мавпи, що кривиться, відкинувши голову назад. Згідно з мапою, гора Піронжія височіла точно на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу Паганель примітив, що хвиля припливу сховала всі підводні скелі.

– Крім однієї, – мовила Гелена.

– Якої? – поцікавився Паганель.

– Он тієї, – Гелена вказала на чорну цятку за милю попереду.

– Слід запам’ятати це місце, аби не наразитися на скелю, бо скоро приплив і її вкриє водою.

– Вона розташована точнісінько на півночі гори, – сказав Джон Манглс. – Вільсоне, гляди не пропусти її.

– Так, капітане, – відповів матрос, налягаючи усім тілом на стернове весло.

За півгодини подолали ще півмилі. Але чорна плямка так само здіймалась над водою. Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля.

– Це не скеля, це якась річ, що плаває, підносячись і опускаючись на хвилях.

– Може, це якийсь уламок щогли з «Маккуорі»? – припустила Гелена.

– Ні, – заперечив Гленарван, – жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.

– Я знаю, що це! – вигукнув Джон Манглс. – Це ялик!

– Ялик з нашого брига! – вихопилось у Гленарвана.

– Так, сер, перевернутий ялик із брига!

– Бідолашні! – скрикнула Гелена. – Вони загинули!

– Так, – тієї темної ночі вони були приречені на смерть, – відповів Джон Мангс, – серед таких підводних скель, у бурхливому морі, вони йшли назустріч смерті.

Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на ялик, що наближався до них. Найімовірніше, він перевернувся десь за чотири милі від берега. Без сумніву, всі, хто там був, загинули.

– А ялик може нам іще пригодитися, – зауважив Гленарван.

– Прямуй до нього, Вільсоне, – наказав Джон Манглс.

Матрос повернув. Вітер поволі вщухав, тож до ялика дісталися близько другої години. Мюльреді спритно підтягнув ялик до борту плота.

– Порожній?

– Так, капітане, – відповів матрос, – човен порожній та ще й із пробоїнами. Він нам не потрібен.

– То ним не можна скористатися? – спитав Мак-Наббс.

– Хіба що спалити, – відповів Джон Манглс.

– А жаль. У цьому ялику ми могли б дістатися Окленда, – зітхнув Паганель.

– Нічого не вдієш, месьє Паганелю, – відповів на те Джон Манглс. – Та краще вже плисти бурхливим морем ось на такому плоту, ніж на ненадійному ялику. Його ж потрощить навіть від слабкого удару! Ні, ялик нам не придасться.

– Як знаєте, Джоне, – мовив Гленарван.

– Рушай, Вільсоне, до берега! – гукнув молодий капітан.

Приплив мав тривати ще годину. За цей час пліт пройшов дві милі. Але бриз майже ущух і став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало знову відносити в море.

– Кидай якір! – вигукнув Джон.

Мюльреді кинув якір. Пліт швидко понесло назад, але його стримав міцно натягнутий канат. Вітрило згорнули, мандрівники приготувалися до тривалої стоянки. Наступного припливу слід було чекати о дев’ятій вечора, та Джон Манглс не наважувався плисти вночі, тож пліт мав стояти на якорі до п’ятої години ранку. Земля була вже за три милі.

На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають ніч провести на воді, поцікавився у капітана, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до берега.