Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Вона промовчала. Тоді я помітив, що залишився сам.

— Покажися мені, — прошепотів.

Ось вона знову тут, сидить на краю фонтану. Виникла, як виникають літери, написані магічним північним чорнилом, що їх можна побачити лише тоді, коли наблизиш їх до полум'я. Сперлася руками на край фонтанової чаші, бовтала ногами.

— Не так, — попросив я. — В чомусь іншому. В якомусь… платті. Не можна сидіти на вулиці отак, напівголою.

Вона підвела очі й подивилася на мене серйозно.

˜— Я знаю, — продовжив я з різким сміхом. — Ти не відчуваєш холоду. Але чи не могла б ти виконати це маленьке прохання, просто аби зробити мені приємність? Чи не могла б ти… просто показатися…

Вона дозволила мені говорити, аж поки я не замовк, усвідомивши глупоту власних слів.

— Отже, я геть самотній, — промовив нарешті.

Вона усміхнулася, мудро й сумно.

— Розкажи мені більше про свого чаві… Лунре, так?

— Гарна вимова як на острів’янку, — пробурмотів я. — Моя мати вперто кликала його «Лунле».

– І він справді походив з Бейну, того страшного міста?

— Того прекрасного міста, — виправив я. Задер голову, вдивляючись у простір понад деревами. Тоді знову глянув на неї, на її розжарену темряву на тлі мармуру.

— Розповім тобі історію його кохання.

Я розповів їй історію Тіалон та Лунре; вона заплакала. Я розповів їй усе, всі свої таємниці. Я відчував, що розпадаюся, зникаю, перетворююсь на дим, стаю чистою думкою, чистою енергією, стаю схожим на неї. Я хотів цього розчинення, прагнув його з нетерпінням. Але цього ніколи не було досить. Ніколи, хоча ми чіплялися одне за одного, немов двоє сиріток у лісі.

— Тепер ти вже не боїшся мене, — прошепотіла вона, здригаючись.

— Не боюся. — Заплющився і потягся до неї, але торкнувся мармуру.

Я не міг її торкнутися. І все ж вона видавалася такою близькою — я бачив сяйво її шкіри навпроти моєї руки, її голос лунав у моєму вусі таємною музикою. Я знову й знову читав її анаднедет. Мені теж хотілося бути там, хотілося вписати себе на ці сторінки десь поміж слів олондрійською і кідеті. Моя власна нестримна поезія розкидана там, немов зерно. Я думав про те, як вона бавиться з іншими дітьми, і міг уявити її дуже чітко: оксамитові очі, владна поведінка. Схоже, вона була створена для того, щоб задовольнити те бажання, яке я проніс крізь усе своє життя, сам про те не знаючи.

Темні ночі в Кестеньї. Години, проведені в освітленій лампою бібліотеці. І той голос, розсміяний, збуджений, сповнений гордощів і безнадії. Голос, що мешкав у вітрі й дзвенів у сонячному промінні на закутих льодом деревах; голос, що зайняв порожній простір у моєму серці. Я не знав раніше про цей порожній простір, але тепер розпізнав його, і він кривавив; і я був нікчемний, розгублений і щасливий. Я бігав по снігу, кричав, ламав бурульки на воротях в стіні, проштрикував її туманний образ тими блискучими подобами ножів.

А у ліжку плакав.

— Припини, — казала вона. — Припини, Джевіку, все вже скінчилося.

— Надто пізно, — душився я словами. — Я ніколи не пізнаю тебе.

— Ти мене вже пізнав.

— Але я не можу нічого зробити. Не можу нічого зробити для тебе. Якби я знав, то міг би щось зробити… знайти тебе…

— Цить, — перервала вона. — Сядь, негайно. Запали свічку. — І загадала мені відкидати тіні на стіну, а сама заходилася вгадувати їхні форми. Такі були правила гри у чой, гри в тіні, що нею розважались по ночах на Тінімаветі. Але мій ангел, моя кохана… вона не відкидала тіні.

Мирос повертався до життя. Він блукав садом, спочатку спираючись на ціпок, потім випростаний, самотужки. Його обличчя все ще було вихудлим, і борода надавала йому розбишацького вигляду, але в очі повернувся блиск, а в тіло — сила, щоб носити воду й рубати дрова. Щоб відновити м'язи, він почав вправлятися в канкельде, вояцькому мистецтві, на горизонтальній гілці сливового дерева в саду. Я злякався, натрапивши на нього, коли він гойдався головою вниз, із побуряковілим обличчям: це була поза під назвою «вагадло Гарди».

Вечорами ми сходилися в сплюндрованій вітальні та доїдали все, що там залишалося. Вогонь кидав відблиски на його кошлате волосся. Якось він сказав:

— Цієї зими ти врятував мені життя. — І додав: — Я не знаю, як ти це зробив. Це якесь чудо.

Я посміхнувся й м'яко відповів:

— Ти й справді не знаєш, як я це зробив?

Він зиркнув на мене винувато.

— Ну добре. Так, я знаю. Але я… Я не такий, як мій дядько. — Він смикнув себе за кульчик і повільно продовжив: — Усвідомлення того, що тут присутня ангел, якось відбиває мені охоту задавати запитання. Це виглядає недоречним.

Я підібрав рукою рештки йом ейфер у своїй мисці та облизав пальці.

— Ти говориш, як острів’янин.

Він знизав плечима й посміхнувся в бороду.

— Можливо. Не знаю.

Покінчивши з їжею, ми підвелися, і він поплескав мене по плечу, і на коротку хвилину я, сповнений вдячності, потрапив