Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

книжку про те, що робилося у фрайштадтському таборі полонених у Горішній Австрії за часів імперіялістичної війни 1914-1918 років. Вона згадає, та прийдешня людина, про десятки тисяч вдячних листів, писаних маловправними руками, бородатих поліщуків, чернігівців, полтавчан, тавричан, катеринославців, що вперше в фрайштадтському таборі грамоту пізнали; про десятки тисяч листів, зібраних професором Осипом Охримовичем, писаних десь із засніжених тірольських копалень, із австро-угорських заводів і фабрик шкідливого виробництва, із потогонних австро-угорських поміщицьких та графських маєтків, де ті бородані працюють по вісімнадцять годин на добу, єдину втіху та розраду мають у тому рідному слові, що розносив його їм таборовий журнал, і "сердечно благодарять", і "щиро-щиро дякують" товаришам професорам і нашим братам полоненим - за те рідне слово в рідному журналі.

Про ті листи, що вони часто з великими кляксамиплямами - бородань, пишучи, плаче й посилає "від трудів своїх на підтримку вашого доброго діла дві крони..." (тижневий заробіток).

Але це - лірика.

І не тільки про це напише та прийдешня людина. Бо мусітиме написати вона ще й про те, як товаришам професорам, людям глибоко-демократичної вдачі, - це ж бо все чорнозем землі Галицької, Української! - важко доводилося, мабуть, крутитися поміж Сціллою вимог німецько-австрійського командування й Харібдою переможного натиску самих полонених.

Бо німецько-австрійському командуванню конче треба було, щоб усю культурницьку роботу в національних таборах ведено було в суворо-національних рямцях, із агітацією за прихильність до "культурної" центральної Европи, а тисячам чорноробів землі Української - киянам, тавричанам, полтавчанам та іншим ...а нам конче хотілося знати, як же воно, товариші професори, по війні із земелькою буде?..

Прийдешня людина багато чого знайде з цього приводу в матеріялах віч і загальних зборів, що на них таке багате було громадське життя фрайштадтського табору, але прийдешня людина не знайде й не запише, наприклад, як пресимпатичніша в світі людина, відповідальний (перед австрійською владою, звичайно) редактор нашого таборового журналу, галицький професор, доктор права Осип Охримович, вичитавши десь в американських українських робітничих газетах гострі напади на вузьку націоналістичну роботу поміж полонених українців у Фрайштадті, схопить себе за голову обома руками, - пам'ятаєте, мій любий, незабутній професоре Охримовичу: була весна, а ми йшли з вами вулицями Фрайштадту, вибираючися в поле квіти рвати, чи, може, на форелів у швидкобіжній гірській річці милуватися, - схопить себе за голову обома руками й гірко-гірко застогне:

- Ой, пане Кобцю, коли б ви знали, як працювати важко-важко, коли тебе всякий собака має нахабство узивати німецьким запроданцем!..

І прийдешній історик не запише, що той самий полонений О.Кобець, який усім своїм єством ненавидить хижацьку імперіялістичну війну, дарма, що провадять її в с і "в інтересах пригноблених націй", - з глибокої, безмежної симпатії до невтомного працівника, професора Осипа Охримовича, втішатиме його з тієї нагоди щиро, переконано, гаряче доводячи, що робиться саме тепер те, що за даних умов і треба робити, що робиться великої історичної ваги діло - культурно-національне освідомлення, сотнями років затуркуваної, пляново й уперто засимільовуваної, сірої маси...

І не запише він, прийдешній, що в той самий час обидва ці подорожні - високий, як дуб буковинський, стрункий легінь з-над Черемошських долин, доктор права Осип Охримович і маленький, рівняючи до нього, на зріст непоказний полонений, думали про те саме: що вони дурять один одного, що обидва знають і розуміють, якого культурного освідомлення потрібно тій, віками національно й соціяльно гніченій і визискуваній - і тут, і там, і скрізь, і всюди - сірій, чорноробній українській масі бездержавників...

А я запишу тільки те, що бачив і пережив у фрайштадтському таборі за цілий рік, починаючи від кінця серпня 1916 року.

Це вже був час, коли коротшали літні, запашні дні, меншали для полонених рабів робочі години, й австрійське начальство, цілком розумно міркуючи - "менше робиш - менше їж", - круто зміняло харчовий раціон по таборах, як ото було й у Гаймашкері торік.

Довелося мені дуже скоро пошкодувати за подарованим у Дуначебі пакунком із коржиками - новим пакунком, присланим із далекого Канева, що ото може мати ті коржики випікала, щоб життя синове підтримати... і т.д.

Харчування й у Фрайштадті якраз таке, як ото доктор права Охримович, гірко посміхаючись, визначав:

- Забагато, щоб умерти, замало, щоб жити...

У великій пригоді усьому фрайштадтському населенню табору стала кооперативна чайня "Власна поміч", добре налагоджена, фінансово міцна організація самих полонених. Це теж була частка загальної культурно-громадської школи, що її проходили полонені у Фрайштадті.

Але зайшов уже третій рік війни, австрійське населення, взагалі виснажене, давно живе виключно з суворо поділюваних на картки пайок, і нашій чайній, крім кави й не завжди і не вволю цукру до неї, теж не вдається нічого на "вільному ринку" добувати.

Супи тут варяться так: п'ятдесятеро відер води, кілька відер сокирами рубаної брукви (не знаєте? Це така годівельна, для худоби, коріннякова рослина, як годувальні буряки наші, тільки велика й біла і без жодного смаку) і "оне зальц" - без соли... Часом привезуть із альпійських гір набитої на фронтах конини, смердючої й червивої - вантажники від неї ще на вокзалі непритомніють, а куховари в таборі мліють, готуючи з неї "менажу".

А таборовий лікар, коли до нього, густо вкриту червою, порцію понести, лається:

- Хіба вам неоднаково, чи воно у вас отам у пузі зогниє, чи ще перед тим почало гнити?

Часом, дуже рідко, кидають у суп риби - сухої-сухої, на порошок пересушеної, і тоді в гуртках життєрадісно настроєних земляків моїх довго чути принципіяльні суперечки: чи це та сама риба, що Апостол Петро, як ще й за Апостола не був, у Гетсиманському озері ловив, і коли та сама, то коли і в кого австрійське інтендантство її закупило, і почому, та якими грішми розплачувалось...

Але все це - дрібниці. Тут же люди