Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

гвера (рушницю) з притороченим униз вістрям багнета-ножаки.

Тоді серце мені палахкотить справжньою, пекучою радістю, і я хочу кинутися на цю завітрену, в зморшках, шию хлібороба з Горішньої Австрії й гаряче його пригорнути...

А на Віденському вокзалі - це теж тема, прошу вас:

"Мій конвойний коло мене, Похилившися, сидить - Про життя свое нужденне Довірочно шепотить. Наче після довгих років Брата рідного зустрів Й пережитого потоки Перед ним тепер розкрив. Я вслухаюсь пильно-пильно, Спочуваючи, зідхну; Він замовкне - я повільно Про свое життя почну. То звучніш, то знову тихо Наші сипляться слова... Чую-чую: спільне лихо Наші душі розкрива! Тихше, тихше ритми кида, Мов натомлений, вагон. Ось спинився відпочити. Ми виходим на перон. Світло. Натовп. крики чути. Офіцер десь промайнув... "Руський! Руський! Гайда тута!!" - В спину хтось мене штовхнув. Озираюсь: мій конвойний! Очі крешуть іскри злі, Погляд хижий, невпокойний... Зникли враз мої жалі! Так довірливо, як з братом, Горем, радістю діливсь... Мить! - і знов він став солдатом, Я ж - невольником лишивсь!..

Тільки й того, що в поезії не скажеш, як посипалися й мені з очей іскри від того, зовсім не-братерського, штовхана в спину прикладом рушниці, що дістав я від мого "приятеля" конвойного.. І все тільки тому, що він побачив десь перед собою поблизу офіцера...

Прокляття війні!

У ФРАЙШТАДТІ

Хтось міг би подумати, що я справді отак і потрапив до військового міністерства в Відні...

Ні, то тільки дуначебське начальство так "ся напудило", вичитавши в естафеті - звичайному листі, писаному воєнного часу й посиланому з особливим кур'єром, "на підставі розпорядження військового міністерства", розпорядження загального й давнього - такого от полоненого перепровадити до Відня.

Тут, у якійсь канцелярії якогось пересильного пункту, того ж таки вечора, просто перемінивши кур'єра, дали новому нову "естафету", і на ранок - ми вже в Фрайштадті.

Зовні - це звичайний собі табір длй полонених, оточений високою й гострою огорожею з колючого дроту, з звичайними вартовими будками на кожні двіста-триста метрів уздовж дроту, трохи гіршими, як в Естергомі, але, безперечно, кращими, ніж по інших таборах, бараками - з вікнами й дверима, з печами на зиму, з доброю, хоч і толевою покрівлею, з ізольованим бараком-карцером, і з усіма потрібними комунальними службами.

Відмінне в Фрайштадтському таборі, коли рівняти до інших, звичайних таборів полонених, це: окремий барак-театр на тисячу глядачів, окремий барак-заля для віч, зборів, засідань; окремі, невеличкі бараки для всяких культурних закладів: для величезної книгозбірні з десятком тисяч томів, назбираних пожертвами серед галицького громадянства, для фото-ательє, для майстерні художників образотворчого мистецтва, приміщення редакції тижневого журналу "Розвага" та друкарні.

До речі, про друкарню. Закупив її Союз Визволення України десь на розторжі, мабуть у безпосередніх нащадків самого гутенберга. Це була, безперечно, ще його часів друкарська машина, що її, коли треба було працювати, мусів бідолаха-завідувач - він таки й машиніст і старший складач, із колишніх київських складачів, хороший такий хлопець Дігтяренко, - мусів рухати водночас і ногами, і руками, і налягати животом, і підпихати всім тулубом. Проте, друкарня працювала. Не було того випадку за час видання журналу, щоби з провини цієї гутенбергівської первістки бодай на один день запізнився вихід журналу.

І вже зовсім відмінне від інших таборів унутрішнє життя, побут, оточення і праця полонених.

Населення фрайштадтського табору мало змогу жити повноцінним громадським і культурним життям.

І воно жило тим життям, це населення з двох-трьох тисяч постійних мешканців Фрайштадтського табору, що числив у себе понад п'ятнадцять тисяч полонених на постійних роботах поза табором.

Можна було б, і треба написати окрему книжку про життя й роботу у фрайштадтському таборі полонених, але я - не історик, щоденника ніколи не вів доладу, а всі матеріяли про табір, по ліквідації його, коли кінчиться війна (аджеж кінчиться вона колись, люди?!) Союз Визволення України має намір передати на схованку до віденського національного банку з таким заповітом, щоб упродовж чверти віку ніхто до матеріялів не підступався.

Отже, народиться й виросте колись іще та людина, що має прийти - ні тяжкою долею полоненого солдата не обтяжена, ні плямою зрадника свого "отечества" (а чи було воно коли за майже триста років у нас?) не заплямована, ні гарячою, сердешною прихильністю до величезної культурної роботи поміж десятків тисяч темної, затурканої, неписьменної маси полонених, не зв'язана.

Прийде та людина й напише велику, прекрасну книжку, що, як зворушливий роман, хвилюватиме, -