Читати книгу - "Зелений дім"

товар, щоб потім не було мови про зловживання, просто ми поставили дещо на свої місця. Звичайно, доне Хуліо, я заплачу тим собацюрам різницю, бо маю лише одне бажання: хочу з ними торгувати, як і раніше. А дон Фабіо Куеста заслуговує на довір’я, доне Хуліо? Це Аревало Бенсас запитує? Якби не заслуговував, то я не домагався б його призначення. Я працюю з ним уже багато років, Аревало. Чоловік він, може, трохи флегматичний, але справедливий і доброзичливий, як мало хто, співпрацювати з ним буде дуже добре, запевняю вас. Тільки б не було більше клопотів, просто жахливо, скільки часу через це марнується, — Хуліо Реатегі витер лоб, — слава богу, почуваю себе вже краще. Коли я увійшов сюди, то мені трохи запаморочилось у голові. Може, це від голоду, доне Хуліо? Найліпше буде, якщо ми підемо снідати, капітан Кірога чекає на нас. До речі, який він, цей капітан, доне Хуліо? Має свої слабкі місця, як і кожен, доне Педро, але загалом чоловік порядний.

І

— Ти не з'являвся більше року, — кричить Фусія.

— Нічого не розумію, — бурмотить Акіліно, притуливши до вуха долоню; його очі то блукають по перемішаних між собою кронах чонт та капанауа, то крадькома й насторожено зиркають на хижки, що видніються за папороттю, та на стежку, яка веде до них. — Що ти кажеш, Фусіє?

— Минув рік, — кричить Фусія. — Ти не з’являвся більше року, Акіліно.

Цього разу старий киває, і його загноєні очі через хвилину затримуються на Фусії. Потім знову починають блукати по прибережній воді, по деревах, по стежці, — та ні, друже, минуло лише кілька місяців. У хижках не чутно жодного руху, все виглядає спорожнілим, — але я в це не вірю, Фусіє, а якщо вони знову так, як тоді, вистрибнуть голі й з вереском кинуться стежкою, а я знову змушений буду стрибнути у воду? Фусіє, ти впевнений, що вони не прийдуть?

— Рік і тиждень, — уточнює Фусія. — Я рахую всі дні. Зараз, як тільки ти підеш, знову почну рахувати. Щоранку я роблю на стіні позначку. Спочатку я не міг, але тепер дію ногою, як рукою, хапаю патичок двома пальцями. Хочеш подивитись, Акіліно?

Здорового ногою він розгрібає невеличку купку каміння, потім розчепірює два неушкоджені пальці, що нагадують клешню скорпіона, і підіймає ними камінець, а тоді швидким рухом ноги малює на піску маленьку пряму риску, яку вітер замітає за кілька секунд.

— Навіщо ти це робиш, Фусіє? — цікавиться Акіліно.

— Бачив, старий? — кричить Фусія. — Кожного дня я роблю позначки, щоразу менші, щоб умістилися біля мого ліжка. Цього року їх дуже багато, щось близько двадцяти рядків. А коли ти приїжджаєш, я віддаю свою їжу санітарові, і він замазує їх вапном, щоб я знову міг позначати далі. Сьогодні ввечері я віддам йому свою порцію, завтра вранці він замаже їх.

— Так, так, — заспокійливо промовляє старий, — нехай буде більше року, тільки не дратуйся, не кричи. Не міг я приїхати раніше, подорож для мене вже не така легка справа. Хіба ти не бачиш, що роки летять? Я не хочу вмерти на воді, річка добра для життя, а не для смерті. Чому ти безперервно кричиш, тобі горло не болить?

Фусія підсовується до Акіліно, нахиляє голову до його обличчя, той кривиться й задкує, але Фусія харчить і підстрибує, тоді Акіліно уважно дивиться на нього, — ну вже бачу, бачу. Старий затискає собі носа, і Фусія повертається на своє місце. Тому, Фусіє, я й не розумів, що ти кажеш. А як ти їси без зубів? Мабуть, важко ковтати непережовану їжу? Фусія заперечливо хитає головою.

— Черниці мені все розмочують у воді, — кричить він. — Хліб, овочі все, доки не почне м’якнути, тоді я й ковтаю. Лише з голосом щось негаразд, починає зникати.

— Не гнівайся, що я затискаю собі ніс, — гугнявить Акіліно. — Від цього запаху мене нудить, голова йде обертом. Останній раз мені цілу ніч хотілося блювати. Якби я знав, що тобі так важко їсти, то не привіз би галет. Вони тобі ясна подряпають. Наступного разу привезу кілька пляшок пива. Тільки б не забути, бо старий я вже став, усе вилітає з голови.

— Добре, що немає сонця, — кричить Фусія. — Бо коли пече сонце і ми ходимо на пляж, то навіть черниці й лікар затикають собі носи, кажуть, що страшенно смердить. Я сам уже нічого не відчуваю, вже призвичаївся. Знаєш, на що це схоже?

— Не кричи так. — Акіліно дивиться на важкі, сірі хмари, які затягують небо, олив’яне світло спадає на дерева. — Думаю, що скоро піде дощ, але однаково мені треба їхати. Не буду тут спати, Фусіє.

— Пам’ятаєш ті квіти, що росли на острові? — Фусія підстрибує на місці, мов безволоса червоняста мавпочка. — Такі жовті — вони розкриваються на сонці й закриваються надвечір. Ті, про які уамбіси казали, що це духи. Пам’ятаєш?

— Попливу, хоч би лило, мов із відра, — промовляє Акіліно. — Тут не буду спати.

— Так ось, виразки такі самі, як ті квіти, — кричить Фусія. — На сонці вони теж розкриваються, і з них тече гній, тому й смердить. Але натомість нам стає краще, тіло не свербить. Ми тоді задоволені й не сваримося.

— Не кричи так, Фусіє, — просить Акіліно. — Поглянь, як захмарилося небо і вітер розходився. Черниця каже, що це шкодить тобі, мусиш повернутися до своєї хижки. А я краще піду.

— Однак ми не відчуваємо смороду ані на сонці, ані коли хмарно, — кричить Фусія. — Ніколи не відчуваємо. Від нас завжди смердить, а нам і байдуже, ніби то запах самого життя. Розумієш мене, старий?

Акіліно перестає затискати ніс, глибоко зітхає. Тонкі зморшки крають його обличчя під солом’яним капелюхом. Вітер роздимає його бавовняну сорочку, часом оголюючи худорляві груди, випнуті ребра, смагляву шкіру. Старий опускає очі й зиркає на Фусію, схожого тепер на великого краба.

— Який він, цей сморід? — кричить Фусія. — Як від гнилої риби?

— Заради бога, не горлай так, — просить Акіліно. — Мені треба зараз їхати. Як повернуся, привезу тобі що-небудь м’якеньке, щоб ти міг ковтати, не пережовуючи.

— Сідай, сідай! — кричить Фусія. — Чому ти встав, Акіліно? Сідай, сідай!

Він навприсядки стрибає довкола Акіліно й хоче зазирнути йому в очі, але старий уперто дивиться на хмари, на пальми, на брудні води річки. Фусія вже дістався до ніг Акіліно. Старий сідає.

— Побудь ще трошки, Акіліно, — кричить він. — Адже ти щойно приїхав.

— О, лише зараз пригадав, хочу тобі щось розповісти. — Старий ляскає себе по лобі, і на мить його погляд зупиняється на