Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

…преданья

Об ней молчат. Ее страданья,

Ее судьба, ее конец

Непроницаемою тьмою

От нас закрыты…

Правда, в Україні «преступницу» ніби ж пам’ятають.

 …Лишь порою

Слепой украинский певец,

Когда в селе перед народом

Он песни Гетмана бренчит,

О грешной деве мимоходом

Казачкам юным говорит.

«Слепой украинский певец…» У Пушкіна – це описове визначення, очевидно, мається на увазі кобзар. (Просто сліпих співаків народних в Україні не було, були бандуристи, лірники, кобзарі.)

Кобзарське мистецтво було поширеним серед сліпих, для багатьох із них це ремесло – єдина можлива форма заробітку. Як правило, сліпого кобзаря водив по селах і містах хлопчик-поводир, якого кобзар наймав у бідних батьків за певну винагороду. А перед тим, як здобути право на самостійне мандрування, кобзар-сліпець мав пройти певну виучку і витримати своєрідний «екзамен» у цеховому братстві. З 1951 року в Україні діє Державна заслужена капела бандуристів України. Відкрита й школа кобзарського мистецтва на Київщині та перший музей кобзарства в Переяславі-Хмельницькому.

В Україні кобзар – це більше як народний співець, що супроводжує свій спів грою на кобзі чи бандурі. Кобзар – ще тоді – один із символів України, її співучої і музикальної душі, зрештою, її історії, культури, духовності. Тож і недаремно книгу своїх поезій Т. Шевченко назвав «Кобзар». (Леся Українка: «Гомоніла твоя кобза / Гучною струною, / В кожнім серці одбивалась / Чистою луною».)

Коли в давні часи у селі з’являвся мандрівний кобзар, якого вів хлопчик-поводир в полотняній сорочечці й таких же штаненятах, все село збігалося послухати спів та рокіт кобзи чи бандури. І такі імпровізовані концерти часто тривали й далеко за північ (щоб видно було кобзаря, розпалювали багаття). І про що тільки не співав кобзар! Найчастіше про напади татар на Україну та про інших воріженьків, про козаків, які героїчно захищають свій край і люд, і, звичайно ж, – для дівчат та хлопців, – про любов… І часто про якусь конкретну. Тим більше яса про незвичайну любов гетьмана Мазепи до юної Мотрі Кочубеївни, яким так і не судилося зійтися, швидко розлетілася по Україні.

Кобзарі самі складали про них пісні і співали їх, і ці пісні користувалися найбільшим успіхом у слухачів. Мандруючи селами, сліпі кобзарі і через століття по тому співали про Мазепу та Мотрононьку Кочубей, а це свідчило, що про їхню любов знала вся Україна і щиро співчувала юній Мотрі…

Найдалі (хоча куди вже далі), розповідаючи про долю Мотрі Кочубей, пішло одне видання (потім повторено у Вікіпедії – вільній енциклопедії):

«Матрена Кочубей была в 1707 году выдана замуж за сына генерального судьи Чуйкевича, которого Мазепа успел склонить на свою сторону, а затем – УВАГА! – сослана вместе с мужем в Сибирь. По возвращении Матрена постриглась в монахини».

З приводу заслання Мотрі в Сибір – без коментарів. Бо це вже занадто, а з приводу постриження в черниці…

Жив та був колись такий український – видатний! – історик: Лазаревський Олександр Матвійович (1834–1902). (Радянські, не завжди об’єктивні історики шпигали його «дрібнобуржуазним лібералізмом».)

Походив Олександр Матвійович з дрібномаєтних дворян.

Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Працював в Україні в судових установах та наукових закладах. (Зокрема в Історичному товаристві Нестора-літописця.)

Автор праць переважно з історії Лівобережної України, один із засновників журналу «Киевская старина» – вельми авторитетного і популярного свого часу видання.

Підтримував дружні стосунки з Т. Г. Шевченком.

Автор відомих праць «Павло Полуботок», «Замітки про Мазепу», видав цінні документальні збірники, у його наукових розвідках – багатий фактичний матеріал. Так ось він знайомився з документами про те, що Мотря Кочубеївна пішла в монастир і в ньому закінчила свої дні ще відносно молодою.

«Іди в монастир, – у відчаї, що їхня палка любов виявилася фатальною, – радив їй гетьман, – а я знатиму, що на той час з В. М. чинити» (лист № 7).

Мати хотіла видати Мотрю за Чуйкевича (звідси й плутається в життєписі дівчини це прізвище), але юна Кочубеївна вдруге і востаннє втекла з дому і стала черницею Пушкарівського жіночого монастиря, що біля Полтави. Це й підтвердив згаданий історик Лазаревський.

Що ж до Чуйкевича, то за нього пішла заміж інша дочка Кочубея – Катерина. А ще дослідників збиває з толку той факт, що з 1733 по 1736 рік ігуменею Ніжинського жіночого монастиря була якась Меланія Чуйкевичівна (просто на одне прізвище з «тим» Чуйкевичем), яка після хвороби померла 20 січня 1736 року. «Дуже вірогідно (на якій підставі? – В. Ч.) це була Мотря».

Гм… Вірогідності аніякої.

Дата смерті Мотрі Кочубеївни невідома, відомо лише, що поховали її біля Вознесенської церкви, могила цієї незвичайної жінки була загублена (чи знищена – мазепинка ж!) за радянських часів. За іншою версію (і знову: версії, версії!), біля Диканьки, яка буцімто була частиною її віна. Там ніби (знову «ніби») була збудована дерев’яна церковка – нині від неї і сліду не лишилося – якщо вона, звичайно, була там, що малоймовірно.

Хоча… Легенди завжди такі чарівні і… спокусливо-поетичні. Так і хочеться у них вірити, як у достовірний документ. Тим більше, в Диканьці, що на Полтавщині, колись був маєток Василя Кочубея. Туди вела дорога, обабіч якої росли гігантські дуби.

До наших днів їх збереглося чотири, вік їхній – приблизно 800 років. За легендою, біля одного з таких велетнів, патріархів лісового царства, обхват якого сягає 10 метрів, і зустрічалися палкі коханці – Мазепа і Кочубеївна. На місці того незвичайного дуба (він не зберігся) встановлено пам’ятний знак у вигляді арки.

Ще одна версія. Мовби переконлива.

За кілька кілометрів від Батурина стояв Кербутовський, або Новомлинський, монастир і, мабуть, саме сюди постриглася в черниці Мотря.

В одному з давніх рукописів я знайшов згадку про те, що при облозі Батурина 1708 року «приїхала черниця з монастиря дівичого Новомлинського возком, і в черничину одіж її милість пані Кочубеєву перевдягнула і вивезла подалі від лиха». На мою думку, це була Мотря, яка порятувала матір від небезпеки. За деякими джерелами, вона закінчила вік черницею і похована на кладовищі Пушкарівки, що на Полтавщині.

Про це трагічне кохання в народі й досі живуть легенди. Так, у Чернігові в XIX столітті була записана оповідь старожилів про те, як на Пречисту опівночі ходить біля «мазепиного будинку» Мотря «вся в золоті… довгі