Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

— Залєський, ви знаєте Фльорчака?

— Пане прокуроре, я не знав, що Красавчик — це Фльорчак... Цього знаю.

— Як ви кажете? Красавчик?

Едек помітив, як по обличчю Красавчика пробігла тінь занепокоєння. Розкриття клички, певно, було не на руку йому.

— Так. Я знав його, але мало. Ми ніколи не були друзями. Бився з ним один раз, бо він напав на мене. І потім побачив його оце кілька днів тому, тут, у Піші. Пили з ним у закусочній. Але ніякого банку я не знаю.

— Ну, добре, добре... Виведіть Фльорчака.

Коли вони знову лишилися втрьох з писарем, прокурор довго дивився на Едека. Не міг заглушити почуття якоїсь симпатії до юнака. Той, другий, одразу видно,— нікчема, а цей? Зовні навіть цілком порядний. Але що ж, факти — це все-таки факти.

— Ну що, Залєський, тепер ви вже признаєтеся, після того, що почули з уст Фльорчака?

— Неправда, усе це неправда, пане прокуроре!

— Що ти скажеш,— зітхнув прокурор.— Клопіт мені з вами, та й годі. Почнемо спочатку... Отже, коли ви познайомилися з Фльорчаком? Які були стосунки між вами? Але спершу скажіть, чи ви згадали, де були учора вночі?

— Мені не треба згадувати, я знаю. Але... але не можу сказати.

— Ну добре, добре. То як же ви знайомі з Фльорчаком чи то Красавчиком?

Минуло дві години, прокурор так нічого й не добився, зате Едека охопила чорна розпука. Хлопець не бачив ніякого виходу з тієї халепи, в яку втягнув його Красавчик. Не міг же він признатися, що цілу ніч був із Вікою. Ні, такого свинства він не зробить. Та ще коли все складається так похмуро... Собача доля. Чорт його поніс восени до того Піша. І справді чортова дірка.

За наступні два дні допитів справа не зрушила з місця. Едек відповідав коротко, був уже геть вимучений, готовий покластися на ласку долі. Навіщо захищатися, шукати всякі доводи, коли з-за них одразу виринає те саме: які стосунки зв’язували його з Фльорчаком, що він робив тої ночі, чим оглушив сторожа, як узнав, де зберігаються в банку гроші, чому так уперто не хоче признаватися? Весь час те саме й те саме. Навіщо заперечувати? Думав, чи не відмовитися взагалі давати зізнання? Кому потрібна ця ідіотська гра в піжмурки?

Часом, даючи вихід своїй невгамовній злості, він розв’язував язик і так лаявся, сипав такими прокльонами, що товариші по камері просто завмирали онімілі, здивовані і захоплені. А потім, уткнувшись обличчям у долоні, сидів так годинами.

Але й прокурор в кожною годиною більше й більше розумів, що, всупереч усяким сподіванкам, перед ним — горіх, який нелегко розкусити. Багато що не збігалось у показаннях обох потерпілих. Якісь плутані були відомості про їхнє ольштинське знайомство. Дивувало те завзяття, з яким Фльорчак намагався перекласти головну відповідальність на плечі Залєського. Не менш дивною була упертість Залєського в запереченні конкретних, цілком, здавалося б, очевидних фактів.

Характеристики Залєського, які надійшли з Ольштина, були, зрештою, не такі вже й погані. Хлопця знали там як вітрогона, вправного спекулянта кіноквитками, скандаліста, якого кілька разів приводили в міліцію і штрафували, але ніколи не змішували з явно злочинним середовищем, де був і верховодив Фльорчак — Красавчик. Скидалося на те, що зізнання Залєського про осінню бійку в Ольштині були правдиві.

В Піші міліція знала, що він п’є, зчинив бешкет на вечорі у пожежників. Припускали, хоч доказів і не було, що це він побив мельника. Зате в найближчому його оточенні — у лісництві — не могли нахвалитися хлопцем. Бралося до уваги й те, що він, ризикуючи власним життям, урятував дівчину-велосипедистку, і його участь у боротьбі з пожежею в ту ніч, коли загинув молодий поет Кульчик. І ще допомога у викритті браконьєрів та нелегальної чинбарні. Усі ці факти були на користь Залєського, хоча й показували водночас його буйний, невгамовний характер.

Четвертий день після арешту Залєського приніс прокуророві нові клопоти. З самого ранку йому доповіли, що молода дівчина, донька старшого лісничого Дзядоня, хоче дати важливі свідчення і просить прийняти її. Прокурор добре знав лісничого, бачив кілька разів і його дочку. Зацікавлений, запросив її до кабінету. Дівчина ввійшла бліда, з темними кругами під очима і похмурим блиском в очах.

Прокурор тепло привітався з нею.

— Прошу, панно Віко. Що ж вас привело до мене?

Вона сиділа скраєчку на стільці. Дивлячись йому в обличчя, сказала, чітко вимовляючи слова:

— Я прийшла в справі свого нареченого, Едварда Залєського.

Прокурор здивувався. Відчував якусь нову неприємність. Дочка Дзядоня — наречена того хулігана?

— Слухаю,— мовив він.

— Я чула, що Едек відмовився сказати, де він провів тут ніч, коли вчинено напад на банк. Ту ніч він провів у нас. Він майже щодня приходив. А тієї ночі ми були самі, і він лишився довше. Ми заручилися.

Ні, в її обличчі не було ні збентеження, ані фальшивого сорому. Прокурор допускав, що вона каже правду. Подумав, що така делікатність відносно дівчини була дуже гарна, хоча з юридичного погляду Залєський зробив дурницю. Треба було докладно перевірити все. Бо як же погодити з тим зізнання Фльорчака? Відомо, що їх було двоє. Це посвідчив сторож, підтвердили міліціонери, у яких спільник Фльорчака мало не з рук вирвався. То як же? Прокурор похитав головою, заклопотаний новою проблемою. І, здавалося, вже менше вірив тому, що казала дівчина. Зрештою, закохані люди роблять і не такі дурниці.

— Хтось бачив тієї ночі Залєського у вас?

— Ні, ми були самі.

— Цього дуже мало для доказу.

— Мені здається, що цього цілком достатньо,— сказала вона гостро.

Прокурор спитав її ще дещо, потім коротко записав усе в протокол. Подякував.

Коли дівчина вийшла, він довго сушив собі голову над усім цим. По обіді вирішив ще раз допитати Залєського.

Увійшла секретарка.

— Пане прокуроре, прибула дівчина, мазурка, у справі Залєського.

— Що за чорт? А ця чого хоче? Просіть!

Зацікавлений, усміхаючись, дивився він на нову відвідувачку. Не знав її. Вродлива була. Висока, струнка, смаглява, коси темні. Здавалося, вона дуже зніяковіла. В руках весь час м’яла хусточку, обличчя було мокре від поту.

Не встиг іще запитати, коли дівчина сама сказала, з