Читати книгу - "Том 11"

А хтось у свій час, ще як тільки що цриїхав до Чер-нівець і як бачив ведмедя з кимсь, то думав собі: «Хоч би хтось був і два рази старший од ведмедя, то таки ведмідь його не вартий» ... але хтось тоді не казав того, бо думав, що то комусь буде прикро. Тим часом хтось і тепер так думає і журиться тільки тим, що хтось так мучиться, а якби хтось не мучився, то було б усе добре.

Хтось не знає ще, коли виїде з Італії., Лікар радить лишитись до літа і їхати додому морем, навколо Італії і Греції просто до Одеси, аби зміцнити курацію пробув ванням в чистому морі. Але хтось не знає, чи могтиме так довго лишитись, бо все-таки життя тут досить дороге. І взагалі до літа ще далеко. От якби хтось міг з кимсь так навколо поїхати! А може б і міг? То коштувало б його 200 гульденів.. Тільки, чи не хорував би хтось на морі, ото тільки страшно. А може б і ні,— літом море спокійне. От би славно було!!..

Нехай хтось скаже свЦятій] Анні, що хтось її хоро-шенько і ніжненько просить не хорувати і не тупати дуже і не шпортатись, аби не томитись. В[исоко]п[оважапо-му] таткові мій привіт і бажання здоров’я. Также і брат-тям привіт. Сестриці, і чорненькому, і Могильн[ицькій] посилаю картки на чиєсь ім’я, а хтось буде ласкав передати.

Хтось когось дуже жалує і любить, з охотою і сів би,

і ліг навколо когось, і розважив би ліпше, ніж ті духи (хтось на них eifersiichfcig !), духи не можуть любити, а хтось може і любить.

Хтось

200. ДО Є. Ю. УРИЦЬКОЇ

26 лютого 1902 р. Сан-Ремо

Дуже дякую високошановній пані за спогад і прошу вірити, що мені були дуже милі ті власноручно написані стрічки. Дозволю собі просити, аби Ви, пані, не давали Ользі дуже займатись спіритизмом, бо то небезпечно для первів,— музикою займатись далеко ліпше.

Я дуже рада нагоді виразити свою симпатію до Вас, дорога пані, і прошу й надалі не забувати мене.

З правдивого пошаною і симпатією

Л. Українка

San Remo, 26.11 1902

201. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

5 березня 1902 р. Сан-Ремо 5.1 II 1902, San Remo,

Corso Cavallotti, villa Natalia

Лілея моя лілейная!

Дуже ти впору мені написала, моя Ліліціка! Бо то тепер надто прикро не мати довго звісток від рідних та дорогих людей з того краю, де всі par excellence «під богом ходять». Сьогодні в газетах тривожні звістки з Москви... Коли б ти знала, як то здалека все ще прикріше впливає, ніж зблизька.

/ v Наші було устрої лд мед і «бенефіс», узяли та на цілих три тижні и .замовшш,, ніхто ні слова4! То я вже було просто «до чортаків.» дійшла і такі листи писала, що аж самій топшо, то нарешті вони схаменулись і обізвались. Ну, натурально, тендер і моя досада минула, а то, признаться, я таки була лиха зовсім «не голубим» способом. Ще якби-то в інші часи таке мовчання! Ні, правда ж, не статуїть так робити? Отже., ти так не роби,, а посилай мені «спасенні одкрдтки» частіше.

«Книга» твоя мене зовсім не втомила, адже я і довші книги читаю, навіть італьянські (правда, друковані), і то не томлюся. Взагалі, не треба думати, що я тепер слаба і нещасна. Я тільки часом розкисаю, але пе часто, і не до краю, і ненадовго. Як я тобі в Київ остатній раз писала; то я тоді була дужо montee 217 і більше через те так утомилась, а взагалі я нічого, можу і читати, і писати довгі «книги».

То була «помилка стаїло,»., коли виходило так, ніби я тільки то б.і раджу бути щиріше і т. і., я вважаю, що інші ще більше повинні проявляти ту щирість до тебе. Та мушу признатись, іцо я ще більше «с детства не при-выкла» вдаватись, до них просто,, бо, треба сказати, з усіх дітей мене найменше до того привчали. Отже, я боялась, коли б ще гірше не попсувати справи, вдавшись просто до них. Я ще трошки вмію говорити з пими, але писати на певні теми зовсім їм но вмію, бо ніколи не певна, в яку хвилину настрою влучу, а се, як ти знаєш, в розмовах з ними (надто з мамою) дуже важно. Тоді ж мені найбільше хотілось, щоб ти поїхала до Львова, по можливості, без дрикростів і непорозумінь. І тепер я вважаю, що та подоріж була потрібна. І взагалі здається мені, .що відносини таки якось ліпші стали.

Ти, може, й права, що ми почасти підтримуємо традицію неодвертості з нашими меншими і що треба постаратись ту традицію зруйнувати. Тілька ж у нас то ніколи не виходило навмисне., ніколи не походило з байдужості, а скоріше в надміру discretion218 (принаймі у мене). Все-таки між мною і тобою ся «традиція» досить хутко зникла; з Оксаною діло теж іде па лад — вона мені недавно зовсім «дорослого» і щирого листа написала; не знаю, як

їй сподобалась моя відповідь, але я писала її щиро і без жадних педагогічних штук. Мені шкода Оксаночку, що вона якось так нидіє. При її малоекспансивній і, треба сказати, не дуже альтруїстичній натурі ся обстановка може ще більше заставити її заховатись в собі і пагороїжи-тись проти всіх. Досадно теж, що у них з Дорою такі дурні відносини (хіба, може, тепер поправились?) — ота дрібна пікіровка, безцеремонність в виразах, все то так противно і понижає їх обох. Звісно, Дора ще мала, а все-таки се не найкращий спосіб виховання. До Микося я пробувала «приступатись», але то удавалось тільки проблисками і ненадовго. Та я мало бачила його остатній рік, а воно таке, що коло нього треба довго і неабияк походити. Писати ж він не любить. Зрештою, попробую йому написати, може, що з того вийде.

З Дорою, мені здається, легше буде. Ми й так з нею досить близькі, наскільки то можливо при такій вже дуже великій різниці літ. І взагалі її життя ліпше складається, ніж Оксанине, бо у неї є талан знаходити собі товаришів, а в Оксани його нема. До того ж Оксана нездорова