Читати книгу - "Таврований"

— Якби мова йшла про мене особисто, я б так і зробив, — відповів Руднєв. — Але від нас залежить доля і життя багатьох людей.

— Побережи себе, Семен! — Наполегливо повторив Григорій Якович. — Переговорів з ідейними противниками вони не пробачать.

Маятник долі комісара почав хилитися в іншу сторону. Якщо навесні йому в Москві вірили, хотіли поставити на чолі з’єднання, то зараз ставлення до нього змінювалося в залежності від того, як він поводився з патріотами України.

Семен Васильович кляв українських патріотів, обурювався їх постійними набігами на з’єднання, але проти здорового глузду піти не міг: «Навіщо вбивати один одного, якщо можна домовитися».

Він знав, що в УШПР і ЦК Компартії України його дії вже отримали негативну оцінку, що в Комітеті державної безпеки він напевно «на прицілі» через ці переговори. Там бояться, що червоні партизани можуть об’єднатися з патріотами.

Але Блюхер теж знав: щоб врятувати своє життя, треба було кинути на добре обладнану оборону ворога молодих хлопців. Але не зробив цього.

Коли колона минула залізничний міст біля Тернополя, Григорій Якович Базима затримався. «Дивна річ — подумав він. — Забули підірвати стратегічний об’єкт».

Він підкликав Мишу Семенистого.

— Михайло Кузьмич! Терміново мінерів до мене! — Наказав.

Коли підривники під’їхали до начальника штабу, той запитав у них, показуючи на міст:

— Залишимо цілим? Нехай користуються?

Хлопці потисли плечима.

— Нам команди не було, — відповів один з них.

— Закладайте вибухівку! Негайно! — Наказав Григорій Якович.

Хлопці швидко зробили те, що їм належало. Міст злетів у повітря. Тільки тоді Ковпак і Руднєв згадали, що забули його підірвати. Базима поставив їх перед фактом.

Цьому факту ніхто не надав особливого значення. Однак, незабаром розвідники доповіли, що вибух викликав страшну метушню в стані ворога.

— Що б це значило? — Запитав у Руднєва Вершигора.

Семен Васильович розгорнув «стратегічну» карту, сказав:

— Простежте рух поїздів залізницею.

Петро Петрович дав відповідне завдання розвідникам. Результати проведеної роботи виявилися несподіваними. На залізничній гілці Тернопіль — Волочиськ кожні десять-п’ятнадцять хвилин проходив на схід ешелон з військами і технікою.

— Цікаво! — Сказав Базима, коли розвідники доповіли про свої спостереження.

— Може на якійсь ділянці виникла «пробка»? — Припустив Вершигора.

В намет зайшов Руднєв. Вершигора доповів йому про дані розвідників. Семен Васильович витягнув з польової сумки «стратегічну» карту. Він знав її напам’ять. Але вп’явся в неї очима.

— Дані потрібно терміново перевірити ще раз, — промовив він. — Швидше за все, ці ешелони рухаються на Орел, Курськ і Бєлгород.

Тут же відправили розвідників на найближчу станцію переговорити з залізничниками. Вони підтвердили дані партизан.

Штаб вирішив паралізувати відразу дві дороги, що йдуть від Тернополя на Волочиськ і Шепетівку. На залізничні лінії відправили дві великі диверсійні групи у складі Кролевецького та Путивльського загонів. Вони зі знанням справи виконали завдання, знищивши залізничні та шосейні мости по цих напрямках.

У зв’язку з цією диверсією в Німеччині оголосили траур. Німці були змушені гнати вагони не по прямій, робити велике коло через Румунію.

Ця диверсія партизанів дістала навіть Адольфа Гітлера. Він викликав шефа гестапо Гіммлера, влаштував йому рознос.

— Хто такий Колпак?! — Питав він.

— Він командує Сумським з’єднанням партизанських загонів, яке пройшло шлях з Брянських лісів під Київ та Житомир, а зараз бандити чисельністю близько двох тисяч осіб рухаються рейдом в Карпати.

— Знищити! Направити кращих фахівців з боротьби з партизанами.

Адольф Гітлер доручив керівництво операцією зі знищення партизан Гіммлеру. Безпосередньо займався цією справою генерал Крігер. Він потрапив у немилість за надмірно тверезу оцінку подій на фронті. Ще перед Сталінградською битвою його відкликали в Берлін. Його бойові заслуги і неабиякі здібності і знання охолодили гнів начальства.

Протримавши генерала півроку далеко від бойових дій, начальство вирішило дати йому можливість виправитися в порівняно легкій операції проти «знахабнілих» партизан.

Крігер не мав собі рівних у вермахті знавців гірської війни. Цим він займався ще в Першу світову.

Німецький генерал до виконання «дріб’язкового» завдання поставився вельми відповідально. Він стежив за просуванням партизан по Прикарпаттю. Дав кілька боїв, намагаючись оточити і знищити з’єднання. Однак у нього не виходило.

Партизани, використовуючи свободу маневру, вислизали від насідаючого на них противника.

Гіммлер нервував. Час летів, а наказ фюрера не виконувався.

Він викликав Крігера до себе.

— В чому справа, генерал? — Запитав невдоволено.

— Все йде за планом, — відповів той.

— Починається Курська битва, а потяги, як і раніше, змушені об’їжджати через Румунію. Пора кінчати з цією бандою.

— Вона сильніше, ніж ми припускали спочатку. Бійці мужні, мають великий досвід боротьби. Командування діє за всіма правилами військової науки.

— Що ж накажете робити?

— Знищити їх у Карпатах, куди вони йдуть. За пару тижнів вони залишаться без обозу, зброї та боєприпасів. Ми їх заморимо голодом. Ми їм не дамо дихнути. І повністю знищимо.

— Фюрер вимагає від нас розгромити банду вже зараз.

— Це справа найближчого часу. Але знищити їх на рівнині не вдається.

— Ми вам надали все, що просили. Добірні полки СС, транспорт, танки, авіацію.

— Кожен день авіація бомбить партизан. Ми більше десяти разів оточували групу. І завжди вона виривалася від нас.

— Що вам ще потрібно?