Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

– Чи й досі тут проживають місіс Коррі та її дочка? – спитав я його.

– Повторіть, будь ласка, прізвище.

– Коррі.

– В нашому готелі таких нема й не було.

– Не глузуйте з мене, – сердито сказав я. – Ви ж бачите, що я цілком здоровий. Скажіть мені правду.

– Слово честі, – запевнив портьє. Було видно, що не бреше. – У нас не було таких постояльців.

Я отетерів. Полежавши хвилину-другу мовчки, я спитав:

– Де доктор Доррімор?

– Він вибрався звідси вранці, зразу ж після вашої бійки, й відтоді про нього нічого не чути. Так, добряче вам дісталося від доктора.

V

Ось такі факти цих подій. Тепер Марґарет Коррі – моя дружина. Вона ніколи не бувала в Оберні. Той час, історію якого, витворену в моїй голові, я спробував викласти ось тут, Марґарет провела вдома, в Окленді, не знаючи, куди подівся її коханий і чому він не пише. Недавно я прочитав у газеті «Балтимор Сан» таку замітку:

«Учора ввечері лекція професора Валентайна Доррімора, відомого гіпнотизера, зібрала велику авдиторію. Провівши в Індії більшу частину життя, лектор показав кілька чудових прикладів своєї могутності, одним тільки поглядом гіпнотизуючи кожного охочого взяти участь в експериментах. Двічі він загіпнотизував усю публіку (крім репортерів) і розважив її навіяними неймовірними видіннями. Найціннішою частиною лекції було розкриття техніки індійських факірів, про чиї знамениті трюки ми знаємо з уст мандрівників. Професор ствердив, що ці маги, у яких він сам переймав їхнє мистецтво, не чаклують, а просто гіпнотизують глядача й змушують його бачити та чути те, що захочуть. Трохи занепокоїло твердження Валентайна Беррімора, що особливо чутливу й піддатливу людину гіпнотизер може втримувати в царстві ілюзій тижні, місяці, ба навіть роки й будь-коли навівати їй усілякі видіння та галюцинації».

⥈

Годинник Джона Бартайна

Історія, яку розповів лікар

– Котра точно година? Боже мій! Друже, навіщо питаєш? Хтось подумав би... Та яка тобі різниця? Час іти спати... Хіба цього не досить?! Втім, якщо хочеш виставити точний час на своєму годиннику, візьми мій і сам подивись, котра година.

Сказавши це, мій гість зняв із ланцюжка й подав мені великий важкий старомодний годинник. Відтак одвернувся і, підійшовши до полиці з книжками, задивився на їхні корінці. Його, здавалося, безпричинні неспокій та хвилювання заскочили мене зненацька. Звіривши свій годинник, я підійшов до співрозмовника і подякував.

Він узяв цей хронометр і заходився чіпляти його на ланцюжок. Чоловікові руки тремтіли. Тактовно (завжди пишався цим) я відійшов повільною недбалою ходою до креденця й узяв звідти бренді та трохи води. Перепросившись за свою неуважність, запропонував гостеві випити й повернувся на своє місце біля вогню. Мій приятель, як у нас повелося, почастувався сам. Ковтнувши спиртного, він, уже спокійний, сів поруч мене, біля каміна.

Цей дивний випадок трапився в моїй оселі. Тут Джон Бартайн перебував зі мною вечір. Разом повечерявши в клубі, ми приїхали сюди в кебі. Коротко кажучи, все точилося по-прозаїчному. Чому Джон порушив природний усталений порядок речей, навіщо (очевидно, собі на втіху) зробив із себе видовище, влаштувавши сцену, – цього я ніяк не міг збагнути. Що більше я про це думав, не будучи в змозі зосередитися на перлинах приятелевого красномовства, то дужче діймала мене цікавість. Звичайно ж, я легко переконав самого себе, що її породила турбота про друга. Часто цікавість надягає таку маску, щоб не наразитися на образу. Тож я зіпсував одне з найгарніших речень у монолозі, безцеремонно обірвавши мого гостя:

– Джоне Бартайне, пробач мені, якщо я помиляюсь, але у світлі того, що знаю, ніяк не можу зрозуміти, чому ти так розхвилювався, коли я спитав тебе про точний час. І припустити не можу, що так годиться чинити: невідь-чого відмовлятися глянути на циферблат і без жодних пояснень виявляти в моїй присутності болючі почуття, до яких мені нема ніякого діла.

На ці пишномовні слова Бартайн відповів не одразу. Сидів, похмуро вдивляючись у полум’я. Злякавшись, що він образився, я вже ладен був перепроситися, попрохати друга, щоб забув про той прикрий випадок, та Джон тим часом спокійно глянув мені у вічі й мовив:

– Любий мій друже, твої невимушені манери аж ніяк не маскують бридкого зухвальства вимог. На щастя, я вже вирішив розповісти тобі те, що ти хочеш знати. Жодні доводи, що ти не гідний почути цю історію, не змінять мого рішення. Отже ж, слухай уважно. Дізнаєшся про все.

– Цей годинник, – повів він далі, – упродовж трьох поколінь належав моїй родині, перш ніж потрапив у мої руки. Першим власником, для якого й виготовили цю річ, був мій прадід Брамвелл Олкотт Бартайн, заможний плантатор із колоніальної Вірджинії, такий завзятий торі-консерватор, що, пролежуючи безсонні ночі, він придумував щораз нові прокляття на адресу містера Вашингтона та щораз нові способи допомогти, пособи-ти доброму королю Георгові Третьому3. Одного дня мій предок, шановний джентльмен, мав нещастя зробити в ім’я цієї справи дуже вагому послугу, яку не повважали легітимною ті, що з її причини зазнали серйозних збитків. Тепер уже неважливо, в чому полягала ця послуга. Досить сказати, що одним з її дрібніших наслідків стало те, що вночі мого видатного прадіда заарештували в його власній домівці вашинґгонівські заколотники. Дозволили йому попрощатись із заплаканими родичами, а тоді пішли з ним у пітьму, яка поглинула мого пращура назавжди. Ніколи вже не знайшлось ані сліду ключа до таємниці його долі. По війні ані найстаранніші пошуки, ані навіть обіцянки великої винагороди не зарадили. Не вдалося знайти викрадачів, з’ясувати хоч що-небудь про його зникнення. Пропав – та й край.

Щось у Бартайновій поведінці – не у словах, годі сказати, що саме – спонукало мене спитати:

– А як ти дивишся на цю справу? Чи справедливо з ним учинили?

– Мій погляд на цю справу?! – спалахнув він, стукнувши міцно стиснутим кулаком об стіл, наче в корчмі під час гри в кості з шахраями. – Як на мене, то це було щонайогидніше вбивство, скоєне отим клятим зрадником – Вашингтоном і його голодраними бунтівниками!

Добрих кілька хвилин ніхто з нас нічого не сказав. Бартайн силкувався опанувати себе, а я вичікував. Кінець кінцем