Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

У понеділок третього червня ми вперше побачили одну із засипаних піском кам’яних брил. Я не можу передати відчуття, з яким я доторкнувся — у реальній дійсності — до уламка циклопічної кладки, кам’яної брили, в усіх деталях схожої на фрагменти стін із моїх сновидінь. На камені чітко проступали сліди різьблення — мої руки тремтіли, торкаючись тих ліній, в яких я непомильно впізнавав візерунки, що після років нічних страхіть і важких досліджень перетворили моє життя на пекло.

Протягом місяця розкопок ми виявили загалом 1250 блоків на різних стадіях руйнації. Більшість були мегалітами з характерним вигином верхніх і нижніх поверхонь, рідше траплялись невеликі пласкі плити, квадратні або восьмикутні, на кшталт тих, що укривали підлогу та бруковані вулиці з моїх снів, або інші, дуже масивні, дугоподібні викривлення яких дозволяли вважати їх деталями арок і склепінь або круглих віконних рам. Що глибше і далі на північ та схід ми просувалися з розкопками, то більше блоків знаходили, хоча і не змогли виявити в їх розташуванні якоїсь системи. Професор Даєр був вражений неймовірним віком уламків, а Фріборн знайшов ознаки якоїсь символіки, що віддалено нагадувала мотиви найдавніших папуаських і полінезійських легенд. Стан брил та їх розкиданість без слів промовляли про запаморочливу прірву часу і тектонічні катаклізми.

У нас був аероплан, і мій син Вінгейт нерідко облітав пустелю на різній висоті, шукаючи на каменистій поверхні якісь обриси — характерний перепад рельєфу або розкидані брили. Але його дослідження виявилися марними; іноді йому наче і вдавалося помітити щось важливе, але уже під час наступного польоту уся картина змінювалась — позначалося невпинне переміщення пісків під натиском вітру. Одне чи два із цих його примарних відкриттів справили на мене дивне і неприємне враження. Його опис нібито побаченого якимось жахливим чином накладався на бачене мною уві сні або на щось із прочитаного, але мені ніяк не вдавалося пригадати, на що саме. Пробивалося відчуття чогось майже знайомого — і це змушувало мене час від часу нишком кидати стривожені погляди у північно-східному напрямку, до обрію безмежної і безплідної рівнини.

Під кінець першого тижня липня мене переповнювали безліч мінливих емоцій, загалом пов’язаних із північно-східним напрямком. Насамперед це був страх, але була й цікавість — ба більше, мені не давала спокою нав’язлива ілюзія пам’яті. Я вдавався до всіх відомих мені психологічних прийомів і засобів, аби позбутися цього невідступного почуття, однак не досяг ані найменшого успіху. Мені почало дошкуляти безсоння, однак я заледве не радів, адже воно майже не лишало часу для сновидінь. У мене виробилася звичка до тривалих нічних прогулянок пустелею, на самоті — зазвичай у північному або північно-східному напрямку, куди мене, здавалося, вабила якась нова таємнича сила.

Іноді під час цих прогулянок я натрапляв на ледь помітні над землею фрагменти давньої кладки. І хоча тут кам’яних брил було видимо менше, ніж на місці початку розкопок, я був переконаний, що під землею ми їх знайдемо значно більше. Поверхня землі була не такою рівною, як біля самого табору, і постійні буревії намітали фантастичні за формою піщані пагорби, оголюючи сліди одних давніх кам’яних споруд і приховуючи інші. Сам не усвідомлюючи причин, я прагнув поширити розкопки на цю територію, одночасно потай відчуваючи страх перед тим, що тут можна знайти. Вочевидь, мій стан погіршувався, а найстрашніше було те, що я ніяк не міг цьому зарадити.

Ознакою прикрого стану моїх нервів стала дивна реакція на одну із знахідок під час нічної прогулянки. Це сталося одинадцятого липня, коли щербатий місяць блідим маревом залив таємничі пагорби. Я забрів трохи далі від того місця, де зазвичай прогулювався, і натрапив на великий камінь, який помітно відрізнявся від усіх, знайдених нами раніше. Він був майже цілком засипаний піском, та я нахилився, відгорнув руками пісок і ретельно оглянув знахідку, додавши до місячного сяйва світло електричного ліхтарика. На відміну від інших блоків, цей мав чітку квадратну форму, без впадин і опуклостей. Був він, схоже, із темного базальту, що відрізняло його від уже знайомих уламків, де переважали граніт, піщаник і почасти бетон.

Несподівано я підхопився, розвернувся і щодуху помчав до табору. Це була геть бездумна, несвідома втеча, і тільки добігши до свого намету, я зрозумів її причину. Цей незвичайний темний камінь я бачив у сновидіннях, читав про нього і пов’язував із найжахливішими давніми легендами. Цей блок свого часу був частиною базальтової стіни однієї зі споруд, що тримали у невимовному страху Велику Расу, високих веж без вікон, залишених напівматеріальними чужинцями, які мешкали у найглибших надрах землі. Саме через ці невидимі, як вітер, сили, запечатували люки і ставили на чати невсипущих вартових.

Я не спав усю ніч, а під ранок зрозумів, наскільки нерозважливо було дозволити тіні давнього міфу так себе налякати. Замість жахатися, мені варто було б сповнитись ентузіазмом дослідника. Наступного ранку я розповів колегам про знахідку, після чого Даєр, Фріборн, Бойл, мій син і я пішли оглянути незвичайний камінь, однак нам не пощастило. Я не дуже точно пам’ятав місце, ще й нічний вітер повністю змінив обриси піщаних пагорбів.

VI

Зараз я наблизився до найважчої частини розповіді — найважчої ще й тому, що я не можу бути цілком упевненим в її реальності. Інколи я відчуваю неприємну впевненість, що все це мені не привиділося, і саме ця обставина — враховуючи, що це все означатиме, якщо виявиться правдою, — спонукає мене писати цей звіт. Мій син — професійний психолог, який детально обізнаний з усіма обставинами справи і розуміє мій випадок, — стане першим суддею того, про що я збираюся розповісти.

Передовсім я хочу змалювати зовнішні обставини, як їх знали у таборі. У ніч із сімнадцятого на вісімнадцяте липня, стомившись після вітряного дня, я ліг спати раніше, ніж звичайно. Однак заснути не міг і вставши близько одинадцятої години, охоплений, як і раніше, дивним потягом до місцевості у північно-східному напрямку, я, як завжди, вирушив на нічну прогулянку. Дорогою я зустрів і привітав лише одну людину, австралійського гірника Таппера. Місяць у чистому небі тільки почав спадати і заливав піски мертвотно-білим світлом, яке здалося мені лиховісним. Вітер стих — за останніх п’ять годин не було жодного його подуву, що підтвердили і Таппер, і всі, хто не спав тієї ночі. Австралієць останнім бачив, як я прямував у північно-східному напрямку через білі піщані пагорби з усіма їхніми таємницями.

О пів на четверту ранку на табір налетів шалений вітер, він розбудив людей і повалив три намети. Небо було безхмарним, а місяць, як і раніше, заливав пустелю прозорим сяйвом. Коли члени експедиції намагалися знову поставити намети, виявили мою відсутність, але ніхто не стривожився, знаючи про мою звичку гуляти ночами. Однак троє з наших людей — усі австралійці — відчули у повітрі щось дивне і лихе. Мак-Кензі пояснив професорові Фріборну, що вони набралися цього страху, наслухавшись місцевих легенд, де