Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одразу по п’ятій, коли потьмянілий місяць почав хилитися до заходу, я нарешті причвалав до табору — без капелюха, у лахмітті, обідраний і закривавлений, та ще й без електричного ліхтаря. Майже всі на той час уже повкладалися спати, один лиш професор Даєр вийшов із намету викурити люльку. Побачивши мене у такому жалюгідному стані і мало не з божевільним виразом обличчя, він покликав доктора Бойла, і вони удвох вклали мене в ліжко. Невдовзі до них приєднався мій син, якого збудила метушня, і вони разом намагалися змусити мене лежати спокійно та спробувати заснути.
Але я не міг заснути. Мій психологічний стан був незвичайним — нічого подібного я раніше не відчував. За якийсь час я почав наполягати, аби мене вислухали, і почав плутано й суперечливо переказувати свої пригоди. Я розповів, як під час прогулянки стомився і ліг на пісок відпочити, закуняв, і мені приснився сон — ще страшніший, аніж зазвичай. А коли мене розбудив подув шаленого вітру, перенапружені нерви не витримали. Я в паніці побіг, часто падаючи, зашпортуючись за присипані піском каменюки, чому і завдячую своїм обідраним і брудним виглядом. Мабуть, я довго спав — цим і пояснюється моя тривала відсутність.
Я жодним словом не прохопився, про побачене мною — насправді чи у сні, виявивши надзвичайну стриманість. Однак я заговорив про потребу змінити план подальших робіт експедиції і наполягав на припиненні розкопок у північно-східному напрямку. Моя аргументація була очевидно слабкою: я посилався на зменшення кількості брил, на небажання дратувати забобонних гірників, на можливе зменшення фінансування, а також на інші недоладні або зовсім сторонні обставини. Цілком очікувано, ніхто не надав моїм словам жодного значення — навіть мій син, якого вкрай стурбував стан мого здоров’я.
Увесь наступний день я провів у таборі або поруч нього, проте у розкопках участі не брав. Розуміючи, що від мене немає ніякої користі, я вирішив якнайскоріше повернутися додому, аби поберегти нерви, і змусив Вінґейта пообіцяти доправити мене літаком у Перт — за тисячу миль звідси у південно-західному напрямку, — щойно він закінчить повітряну розвідку того місця, яке я так прагнув покинути. Міркував я так: якщо річ, яку я бачив уночі, нікуди не зникла, я спробую усіх застерегти щодо подальших розкопок, нехай мене навіть засміють. Скоріш за все, мене мали підтримати знайомі з місцевим фольклором гірники. Тривожачись за мене, того ж дня по обіді мій син здійснив обліт і дослідив місцевість, якою я міг блукати вночі. Втім, він не помітив нічого з того, що бачив я. Знову повторилася та сама історія із базальтовим блоком — сипучий пісок сховав геть усі сліди. На якусь мить я навіть пошкодував, що з переляку загубив свою страшну здобич — хоча зараз і знаю напевне, що ця втрата була на краще. Завдяки цьому я й досі можу сподіватися, що всі нічні події — лиш ілюзія, особливо якщо тієї диявольської безодні ніколи не знайдуть. Щиро на це сподіваюся.
Двадцятого липня Вінгейт доправив мене у Перт, водночас відмовившись покинути експедицію і повернутися додому. Він залишався зі мною до двадцять п’ятого, коли я відплив пароплавом до Ліверпуля. Зараз, у каюті «Імператриці», я знову і знову обмірковую цю справу і доходжу висновку, що мій син таки повинен усе знати. Тепер від нього залежатиме, чи надати справі більшого розголосу. Про всяк випадок, я підготував короткий звіт про ті події — деяким людям уже відомі окремі епізоди, — а зараз по можливості стисло поінформую про все, що сталося тої страшної ночі під час моєї відсутності в таборі.
Перебуваючи на межі нервового зриву, я прямував у північно-східному напрямку, наче мене вабила якась невблаганна і незбагненна сила й торувала мені шлях у світлі лиховісно-яскравого місяця. Де-не-де з-під піску проступали первісні циклопічні блоки — свідки незліченних минулих епох. Уже сам вигляд цих загадкових уламків, як ніколи раніше, діяв на мене гнітюче, і я не міг не думати про свої божевільні сновидіння та страшні легенди, які стали їх першоосновою, про невідчепний жах, який пустеля і різьблене каміння викликали в аборигенів та гірників.
І все одно я брів пустелею, попри відчуття, що попереду на мене чекала зустріч із чимось страшним, мене невідступно переслідували дикі фантазії, неясні спонуки та оманливі спогади. Я міркував про кам’яні лінії, які, схоже, бачив з повітря мій син, і дивувався, чому вони здавалися лиховісними і водночас такими знайомими. Щось ніби намагалося прочинити дверцята моїх спогадів, тоді як інша невідома сила докладала усіх зусиль, аби цьому перешкодити.
Ніч була тиха й безвітряна, мертвотно-бліді піщані гори плавно здіймалися та спадали, наче застиглі морські хвилі. Я йшов уперед без жодної мети, проте упевнено, ніби мене вела доля. А тим часом привиддя моїх снів сповнювали, пробуджували цей світ, і кожен мегаліт у піску здавався частиною нескінченної галереї кімнат і переходів якихось доісторичних будівель; до мене промовляли різьблені символи та ієрогліфи, з якими я був добре знайомий ще з часів перебування моєї свідомості у полоні Великої Раси. Інколи мені здавалося, що я бачу, як величезні, конічної форми фігури прямують у своїх звичних справах, і не наважувався опустити очі долу — боявся побачити себе у такому ж тілі. Одночасно я бачив і безмежну рівнину з присипаними піском монолітами, анфіладу кімнат і коридорів; недобре сяйво яскравого місяця зливалося зі світлом круглих кристалічних ламп, а понад пустелею колихалося віття велетенських папоротей і саговників. У моїй уяві так тісно переплелися сон і реальність, що їх годі було розділити.
Не знаю, як довго я брів, як далеко відійшов од табору і в якому напрямку, коли вперше помітив купу масивних блоків, відкритих удень потужним вітром. Це було найбільше скупчення монолітів з усіх бачених дотепер — воно вразило мене настільки, що казкові видіння зі снів одразу розвіялися. Я знову стояв серед нічної пустелі, під світлом лиховісного місяця і споглядав румовище загадкового минулого. Я ступив кілька кроків, зупинився і посвітив електричним ліхтариком на подібне до кола скупчення більших і менших кам’яних уламків; знахідка була близько сорока футів у діаметрі і від двох до восьми заввишки.
Одразу стало зрозуміло — у цих каменях є щось особливе. І річ була не лише в їх небаченій кількості — мою увагу привернули стерті піском візерунки на їхній поверхні, добре помітні під місячними променями і у світлі ліхтаря. Жоден із них нічим суттєво не відрізнявся від знайдених раніше, відмінність полягала у чомусь невловимому. Коли я оглядав окремий камінь, такого відчуття не виникало, воно з’явилося лише після того, як у поле зору потрапило кілька каменів одночасно, і тоді я, нарешті, збагнув: хвилясті візерунки на монолітах були тісно пов’язані між собою і становили частину одного великого задуму. Вперше серед цієї одвічної пустки я натрапив на кладку — зруйновану і фрагментарну, але попри те, цілком реальну.
Підшукавши зручне місце, я видерся на купу каміння: час від часу я змітав пальцями пісок і намагався осягнути зміст накреслених фігур, що відрізнялися за формою, розміром і стилем виконання. У мене виникали підсвідомі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.