Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

в юності один за одним осушував джерела знань формальних релігій та окультних таємниць. Проте ніде він не знаходив бажаного, і що старшим ставав, то більше його зводили з розуму розміреність і обмеженість життя. У дев’яностих він загравав із сатанізмом в завжди радо чіплявся за будь-яку доктрину чи теорію, яка обіцяла втечу від закритого світу науки і обмежених, незмінних законів природи. Він просто ковтав книжки на кшталт описів Атлантиди Іґнація Доннеллі[174], а десятки таємничих попередників Чарльза Форта[175] захоплювали його своїми дивами. Не раз він мандрував за багато ліг, простежуючи таємничі сільські оповідки про надприродні дива, а якось вирушив до Аравійської пустелі на пошуки Безіменного міста[176], якого не бачила жодна людина. В ньому зростала дражлива надія, що десь існує брама, що варто її знайти — і перед ним відкриються потойбічні безодні, відгомін яких відлунював ген у найдальших закапелках його пам’яті. Можливо, вона була у видимому світі, а може, тільки в його думках і почуттях. Мабуть, десь у незвіданих закапелках його свідомості зберігався якийсь потаємний зв’язок, який волав до його минулих і майбутніх життів у забутих вимірах, який поривав його до зірок, до вічностей і безмежжя поза ними.

Дуже давній народ

Вівторок,

3 листопада, 1927

Любий Мелмоте,

…Отже, ти з головою пірнув у темне минуле цього нестерпного молодого азіата Варіуса Авітуса Басіануса? Ох! Лише кілька людей викликають у мене більшу відразу, аніж цей дрібний сирійський пацюк!

Я сам зараз занурився в романський епос, оскільки останнім часом читаю «Енеїду» у перекладі Джеймса Родеса. Я ніколи раніше не тримав у руках цього перекладу і хочу сказати, що він набагато ближчий до Публія Марона, аніж будь-який інший, який я зустрічав, включаючи навіть так і не опублікований переклад мого покійного дядька, доктора Кларка. Це читання Верґілія, у поєднанні з роздумами про той епізод із відьомським шабашем на пагорбах у День усіх святих, у ніч проти останнього понеділка навіяли мені наскільки чіткі і яскраві сни про романську епоху, і водночас вони були позначені тінню такого похмурого жахіття, що я обов’язково опишу їх в якомусь своєму оповіданні. В юні роки я часто бачив сни про романську епоху — військовим трибуном я пройшов всю Ґаллію з Божественним Юлієм[177], — але відтоді мені так давно не снилося нічого подібного, що цей останній сон сповнив мене неймовірним натхненням.

У маленькому провінційному містечку Помпело[178] біля підніжжя Піренеїв, що у Ближній Іспанії[179], в час пізнього пообіддя палаюче сонце поволі котилося за обрій. Мабуть, усе відбувалося в часи пізньої Республіки, бо провінцією керував проконсул сенату[180], а не преторіанський леґат [181]Авґуста, за один день до листопадових календ[182]. Пагорби на північ від містечка забарвились багрянцем і золотом, а призахідне сонце таємничим пурпуром відбивалося від вологого каменю і тиньку щойно зведених будівель на запилюженому форумі та від дерев’яних стін цирку трохи віддалік. Гурти містян — широкочолих римських колоністів та жорстковолосих романізованих місцевих, поруч із покручами цих двох рас, зодягнених у дешеві вовняні тоґи, а також купки легіонерів у шоломах і чорнобороді варвари у грубих плащах з навколишніх поселень васконів[183] — усі зібралися на кількох брукованих вуличках і на форумі, охоплені якимсь незбагненним тривожним неспокоєм.

Що ж до мене, то я щойно вийшов із паланкіна, який іллірійські носії квапливо доправили з Калаґурріса[184], що лежить на південь від Ібераса. Схоже на те, що я був провінційним квестором[185] на ім’я Луцій Целій Руфус, мене викликав проконсул Публій Скрибоній Лібон[186], який кілька днів тому прибув із Тарракона. Також із Калаґурріса, свого постійного місця дислокації, прибули солдати п’ятої когорти XII легіону під командуванням військового трибуна Секстія Асселія разом із легатом регіону Бальбуцієм.

На зібранні обговорювали жах, що опосів ці пагорби. Містяни були налякані і просили залишити в них когорту з Калаґурріса. Стояла Жахлива Пора, осінь, і дикі люди гір готувалися до страхітливих обрядів, про які в містечку знали лише з чуток. То був дуже давній народ, що проживав високо в горах і розмовляв уривчастою мовою, якої не розуміли навіть васкони. Їх нечасто бачили, але кілька разів на рік вони посилали вниз маленьких жовтошкірих і косооких посланців (дивовижно схожих на скіфів), які торгували з купцями, спілкуючись на мигах, а щовесни і щоосені вони проводили якісь свої прокляті ритуали на пагорбах, і їхні завивання та вогні вівтарів наганяли жах на довколишні села. Завжди в той самий час — ніч перед травневими календами і ніч перед листопадовими календами. Якраз перед цими ночами зникало кілька містян, про яких ніхто ніколи більше не чув. А ще подейкували, що тутешні пастухи і фермери не так уже й цураються дуже давнього народу — бо ж у час цих страхітливих шабашів не одна крита очеретом хижка стояла опівночі порожньою.

Цього року всіх охопив ще більший страх, ніж зазвичай, бо люди знали, що на Помпело упав гнів дуже давнього народу. За три місяці до того п’ятеро маленьких косооких торгівців спустилися з пагорбів, і в бійці на ринку троє з них загинули. Інші двоє, не сказавши ні слова, повернулися в гори — і тієї осені не зник жоден селянин. В цьому прозирала якась зловісність. Це не було схоже на дуже давній народ — під час шабашу щадити свої жертви. Надто вже все добре складалося, щоб не викликати підозр, і селян охопив страх.

Багато ночей з боку пагорбів долинав лункий гуркіт барабанів, аж нарешті еділ[187] Тіберій Анней Стільпон, наполовину місцевий, послав до Бальбуція в Каллаґуріс за когортою, яка могла б зупинити шабаш наступної жахливої ночі. Бальбуцій легковажно відмовився задовольнити це прохання, заявивши, що страхи селян безпідставні, а огидні ритуали горців не повинні турбувати римлян, хіба що виникне загроза для самих громадян.

Я, хоч і був близьким другом Бальбуція, не погодився з ним; я стверджував, що мені вдалося глибоко проникнути в суть темних заборонених знань, а тому й вірив, що дуже давній народ може наслати будь-який безіменний фатум на це місто, яке, зрештою, було римським поселенням і в якому мешкало чимало наших громадян. Перелякалася навіть сама мати еділа, Гельвія, чистокровна римлянка, донька Марка Гельвія Цінни, що прибув із армією Сціпіона. Тож я й послав раба, маленького жвавого грека на ім’я Антіпатер, з листом до проконсула, і Скрибоній погодився з моїми аргументами та наказав Бальбуцію відрядити до Помпело п’яту когорту під командою Асселія; вони мали б надвечір напередодні листопадових календ рушити у гори, розігнати там будь-які оргії, на які б натрапили, і захопити стільки полонених, скільки можна доправити до Тарракона на суд пропретора[188]. Але Бальбуцій запротестував, що вилилося у доволі активне листування. Я так часто писав проконсулові, що він і сам, неабияк зацікавившись справою, вирішив особисто поглянути на цей жах.

Зрештою, він особисто прибув до Помпело у супроводі своїх лікторів[189] та іншої свити, наслухавшись дорогою вдосталь чуток, які його неабияк вразили і настільки стурбували, що він став твердо наполягати на тому, аби вчинити облаву на шабаші. Прагнучи