Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Ось таким чином ми всі опинилися під цим таємничим призахідним сонцем посеред осінніх пагорбів — старий Скрибоній Лібон у тозі претекста[190], від гладенької лисої голови якого та поораного зморшками орлиного обличчя відбивалося золотаве світло, Бальбуцій у блискучому шоломі та пластроні[191], виголений аж до синяви і з міцно стисненими губами у виразі відвертого несхвалення, молодий Аселлій у лискучих поножах і зі зверхньою посмішкою, а за нами — вервечка цікавих містян, легіонерів, варварів, лікторів, селян, рабів та іншої челяді. Сам я одягнув звичайну тогу, не бажаючи нічим вирізнятися з-поміж інших. І всюди клубочився жах. Містяни і селяни заледве наважувалися говорити вголос, а чоловіки з почту Лібона, які пробули тут уже майже тиждень, здається, теж перейнялися безіменним страхом. Старий Скрибоній виглядав дуже стривоженим, а наші гучні голоси — тих, що прийшли пізніше — здавалися дивними і недоречними, наче в усипальниці чи храмі якогось незнаного бога.

Ми увійшли до преторія і почали нашу похмуру нараду. Бальбіцій залишався при своїй думці, його підтримував Аселлій, який, як виявилося, глибоко зневажав усіх місцевих, та водночас вважав нерозумним рішенням їх тривожити. Обоє вояків наполягали, що краще не втручатися, викликавши невдоволення меншості — поселенців та цивілізованих місцевих, аніж виступити проти більшості варварів та осілих, викорінюючи їхні жахливі обряди.

Я, навпаки, невтомно наполягав на необхідності втрутитися і навіть запропонував супроводити когорту в будь-якій виправі, хай би куди вони вирушали. Я зауважив, що варвари-васкони у ліпшому разі — неспокійні та ненадійні, тож, незалежно від наших теперішніх дій, рано чи пізно нам таки доведеться з ними зіткнутися, а ще додав, що в минулому вони не зарекомендували себе як небезпечні супротивники для наших легіонів і що ми маємо запобігти стражданню римського народу від втручання варварів у плин їхнього життя, як того вимагає правосуддя і престиж Республіки. Також, з іншого боку, успішне адміністрування у провінції передусім залежить від безпеки і прихильності цивілізованої верстви населення, людей, які дбають про розвиток місцевої торгівлі та процвітання регіону і в чиїх жилах тече значна частка італійської крові. А тому, хоча, можливо, вони і становлять меншість, проте ці люди є надійним елементом, на них можна покладатися, і співпраця з ними найпевніше підпорядковує провінцію владі сенату і римського народу.

Нашим обов’язком і до певної міри грою на випередження було запропонувати їм захист, гарантований римським громадянам, навіть (тут я саркастично глянув на Бальбуція і Аселлія) ціною незначних заворушень і невеликої паузи в пиятиках і півнячих боях у таборі в Калаґуррисі. Зважаючи на відомі мені наукові праці, у мене не було жодних сумнівів, що над містечком Помпело і його мешканцями нависла справжня загроза. Я прочитав чимало сувоїв, привезених із Сирії та Египту, з потаємних міст Етрурії[192], я чимало спілкувався з кровожерним жерцем Діани Аріційської у храмі серед лісів, що оточують Лакус Неморенсіс[193].

Шабаш на тих пагорбах міг прикликати немислимо страхітливі речі, жахіття, яким не було місця на римських землях; і дозволяти такі оргії, що, як відомо, коїлися на тих шабашах, було абсолютно неприпустимо для тих, чиї прабатьки за консулату Авла Постумія[194] стратили стількох римських громадян за те, що ті практикували вакханалії — діяння, що навіки збережуться у людській пам’яті завдяки Senatus Consultum de Bacchanalibus[195], викарбуваній в бронзі і виставленій для загального огляду.

Той шабаш не становив би великої загрози для цілої когорти, за умови, якщо його вчасно зупинити, перш ніж ті обряди прикличуть до життя щось таке, із чим могло б і не впоратися залізо римського пілума[196]. Затримувати слід було тільки безпосередніх учасників, бо якщо не чіпати більшості люду, який зазвичай приходив просто подивитися, це б суттєво знизило градус ворожості, яку до нас відчували селяни, що симпатизували жерцям. Словом, і принципи[197], і політика вимагали рішучих дій, і я не сумнівався, що Публій Скрибоній, пам’ятаючи про свою гідність та обов’язок перед римським народом, не відмовиться від плану вирядити в гори когорту (разом зі мною), незважаючи на протести Бальбуція та Аселлія, які говорили радше як провінціали, ніж як римляни, і говорити так вони могли до безкінечності.

Надвечірнє сонце опустилося вже геть низько, і притихле містечко здавалося оповитим якоюсь потойбічною зловісною поволокою. Нарешті проконсул Скрибоній схвалив мої пропозиції і тимчасово поставив мене на чолі когорти, надавши звання центуріона пріміпіла[198]; Бальбуцій з Аселлієм дали на те свою згоду, перший — значно шанобливіше, ніж другий. Коли на дикі осінні схили впали сутінки, розмірений, страхітливий гуркіт барабанів жахливим ритмом вибухнув десь удалині. Деякі легіонери виявили нерішучість, але різкі накази повернули їх назад у стрій, тож невдовзі уся когорта вийшла на відкриту рівнину на схід від цирку. Сам Лібон, як і Бальбуцій, наполіг на тому, щоб супроводжувати когорту, але виникли величезні труднощі з тим, щоб знайти серед місцевого населення провідника, який би показав їм стежки через гори. Нарешті один юнак, на ім’я Верцеллій, син чистокровних римлян, згодився провести когорту пагорбами.

Ми виступили, коли вже смеркалося, тоненький срібний серпик молодого місяця тремтів над лісами, через які ми пробиралися. Найбільше нас непокоїло те, що шабаш усе ще тривав. Звістки про наближення когорти уже б мали досягти пагорбів, і навіть незлагода щодо остаточного рішення поміж учасників рейду не робила ці чутки менш тривожними, — а все ж у горах, як і раніше, гриміли моторошні барабани, наче у святкувальників була якась невідома нам причина не зважати на сили римського народу, що йшли просто на них. Звук погучнішав, коли ми дісталися ущелини серед пагорбів, де з обох боків нас стиснули круті лісисті схили, що не залишали нам місця для маневру і виставляли, мов напоказ, неймовірно фантастичні стовбури у тремтливому світлі наших смолоскипів.

Усі йшли пішки, окрім Лібона, Бальбуція, Аселлія, двох чи трьох центуріонів, та ще мене, аж нарешті дорога пішла вгору настільки круто, що навіть ті, у кого були коні, змушені були спішитися; біля коней залишилась група охорони з десяти чоловік, хоч ми й сумнівалися, що злодії наважаться промишляти у ніч таких жахіть. Час від часу нам здавалося, що ми помічаємо постать, що скрадається неподалік лісом, а після півгодинного сходження нагору крутий і вузький шлях зробив підйом такої кількості людей — понад трьохсот чоловік — дуже складним і обтяжливим завданням. Тоді, заціпенівши від страху, ми раптом почули жахливий звук, що долинав знизу. То були наші стриножені коні — вони кричали, не іржали, а саме кричали… і там, унизу, не було ні найменшого вогника, ані звуку голосу жодної людської істоти, від якої ми могли б дізнатися, що там коїться. Тієї ж миті на всіх верхів’ях спалахнули багаття, так що тепер на нас і попереду і позаду чигав той самий жах.

Кинувшись до нашого проводиря, молодого Верцеллія, ми знайшли тільки безформну купу у калюжі крові. У руці