Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

він стискав короткий меч, зірваний з пояса Деція Вібулана, підцентуріона, а на його лиці застиг вираз такого жаху, що навіть найстійкіші ветерани зблідли. Він убив себе, коли закричали коні… Він, хто народився і прожив усе життя в цьому регіоні, хто знав, що простолюд упівголоса каже про пагорби. Нараз смолоскипи потьмяніли, а крики переляканих леґіонерів змішалися з невгомонними вересками стриножених коней. Повітря стало відчутно холоднішим — значно різкіше, ніж це зазвичай буває на початку листопада, і наче затремтіло, збурилося могутніми хвилями, які я не міг не пов’язати зі змахами велетенських крил.

Уся когорта завмерла, і, поки гасли смолоскипи, я спостерігав те, що, як я гадав, було лише фантастичними тінями, накресленими в небесах примарним сяйвом Via Lactea[199], що лилося з Персея, Кассіопеї, Цефея і Лебедя. Тоді зненацька всі зірки пожухли і зникли з небосхилу — навіть яскраві Денеб і Веґа над нами, навіть самотні Альтаїр із Фомальгаутом позаду нас. А коли всі смолоскипи враз погасли, над нажаханою, сповненою криків когортою палали тільки жахливі вогні жертовних багать на верхів’ях гір; у їхньому пекельному червоному світлі, вимальовувалися силуети величезних безіменних потвор, що вистрибували у божевільному танці, про яких жерці Фриґії та пліткарки Кампаньї не наважувалися говорити навіть пошепки у найстрашніших своїх оповідках.

І над несамовитими криками людей та коней усе гучніше й гучніше лунав диявольський гуркіт барабанів, і крижаний вітер, що пронизував до кісток, ковзнув униз із тих заборонених висот і овіяв, здавалося, кожного з них, аж поки не розпалася вся когорта, поки кожен не заборсався і не закричав, немов повторюючи долю Лаокоона і його синів. Лише старий Скрибоній Лібон здавався незворушним. Серед усіх цих криків він промовляв слова, які досі відлунюють у моїх вухах:

— Malitia vetus — malitia vetus est… venit… tandem venit… [200]

А тоді я прокинувся. Це був найдивовижніший сон за багато років, що немов зринув з давно не тривожених і забутих бездонних криниць підсвідомого. Про долю тієї когорти не збереглося жодних записів, але містечко, принаймні, вціліло — енциклопедії свідчать, що Помпело дожило до наших днів і нині відоме під сучасною іспанською назвою Памплона…

За роки до ґотського панування —

ҐАЙ ЮЛІЙ ВЕР МАКСІМІН

Історія Некрономікону

Оригінальна назва книги — Аль-Азіф — походить від слова, яким араби позначають нічні звуки (що їх видають комахи), які вони вважають завиваннями демонів.

Уклав книжку Абдул Альхазред, божевільний поет із Сани, що в Ємені, розквіт творчості якого, згідно з переказами, припав на часи Омейядського халіфату, близько 700 р. н. е. Він побував на руїнах Вавилона, бачив підземні таємниці Мемфіса і в усамітненні провів десять років у великій південній пустелі Аравії — Роба-ель-Хальє, або «Порожньому Просторі», як її колись називали, а сучасні араби називають Да’на, або Багряний, яку, за повір’ями, населяють різноманітні злі духи і смертельні примари. Багато химерних і неймовірних історій оповідають про цю пустелю ті, що хваляться, буцімто в ній бували. Останні роки свого життя Альхазред провів у Дамаску, де й написав Некрономікон (Аль-Азіф), а про його смерть, чи зникнення (738 р. н. е.), ходить чимало дивовижних і суперечливих чуток. Якщо вірити Ебн Халлікану (біограф ХІІ ст.), невидима потвора схопила його серед білого дня і зжерла на очах багатьох заціпенілих від жаху свідків. Багато говорили про його безумство. Він стверджував, що бачив славнозвісний Ірем, або ж Місто Колон, що під руїнами одного пустельного містечка знайшов страхітливі аннали і відкрив таємниці раси, давнішої за саме людство. Сам він був байдужий до мусульманства і поклонявся незнаним сутностям, які він називав Йоґ-Сотот і Ктулху.

У 950 р. н. е. Азіф, який на той час уже активно, хоч і потайки, передавався із рук в руки серед тогочасних філософів, таємно переклали грецькою — це зробив Теодор Філет із Константинополя, який назвав свій переклад Некрономікон. Ціле століття ця праця спонукала людей до різних страхітливих експериментів і спроб, аж поки її заборонив і спалив патріарх Михаїл[201]. Після цього про неї було хіба кілька побіжних згадок, але пізніше у добу Середньовіччя (1228 р.) Олаус Ворміус здійснив переклад книги на латину, і вже латинський текст передруковували двічі: один раз у п’ятнадцятому столітті готичним шрифтом (найпевніше, в Німеччині), а вдруге — у сімнадцятому (мабуть, в Іспанії), і в обох виданнях не було жодних екслібрисів, тож їхню прив’язку до часу та місця можна було здійснити хіба за друкарськими особливостями. І латинську, і грецьку версії заборонив папа Григорій ІХ[202] 1232 року, майже одразу після перекладу манускрипту на латину, що й привернуло увагу до книжки. Арабський оригінал було втрачено ще в часи Ворміуса, про що сказано в його вступному слові, не збереглося також жодного сліду грецької копії, передрукованої в Італії десь між 1500 і 1550 роками, — остання згадка про неї була пов’язана з пожежею бібліотеки одного чоловіка у Салемі 1692 року. Англійський переклад, здійснений доктором Ді[203], ніколи не друкували, на сьогодні він існує лише у вигляді уривків, які вдалось відновити з оригінального рукопису. З латинських текстів, які дожили до наших днів, один (15 ст.) зберігається у Британському музеї за сімома замками, ще один (17 ст.) — у Національній бібліотеці в Парижі. Один примірник видання сімнадцятого століття зберігається в бібліотеці Віденер у Гарварді, ще один — у бібліотеці Міскатонікського університету в Аркгемі, а також в університетській бібліотеці Буенос-Айреса. Ймовірно, існують численні потаємні копії, а примірник п’ятнадцятого століття, як подейкують, є частиною колекції відомого американського мільйонера. Не надто переконливою є гіпотеза про існування вцілілого грецького примірника шістнадцятого століття у салемській родині Пікманів, але якщо він там і зберігався, то пізніше зник разом із Р. Ю. Пікманом на початку 1926 року. Володіння цією книжкою суворо заборонене і переслідується як владою більшості країн, так і кліром усіх відомих церков. Її читання може спричинити жахливі наслідки. Саме чутки про цю книжку (про яку знає не так і багато пересічних людей) начебто надихнули Роберта В. Чемберза на створення його раннього роману Король у жовтому.

Хронологія

Приблизно 730 р. н. е. — в Дамаску Абдула Альхазред написав Аль-Азіф.

950 р. н. е. — з’являється грецький переклад Теодора Філета під назвою Некрономікон.

1050 р. — патріарх Михаїл спалив грецький переклад. Арабський текст до того часу вважається втраченим.

1228 — Олаус робить переклад з греки на латину.

1232 — папа Григорій ІХ забороняє грецьку і латинську версії Некрономікона.

XIV ст. — у Німеччині з’являється видання, надруковане готичним шрифтом.

XV ст. — в Італії друкують грецький переклад Некрономікона.

XVI ст. — в Іспанїі з’являється репринт латинського тексту Некрономікона.

Жахіття Данвіча

«Ґорґони, гідри, химери, страхітливі історії про Келено [204]та гарпій можуть зароджуватися в умах схильних до забобонів людей, — але вони були там і раніше. Це все копії, типи — архетипи, що завжди існували в нас, існували вічно. Бо як інакше взагалі може впливати на нас те, що ми насправді вважаємо вигадкою? Чи вони нас жахають, бо ми відчуваємо, що вони здатні зашкодити нам фізично? О, це в останню чергу! Просто ці жахи давніші. Вони існували ще до тіла — іншими словами, якби не було фізичної оболонки, їхня суть не змінилася б… Той жах, який ми відчуваємо, має