Читати книгу - "Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста"

Ставить келих на стіл, йде до тата і бере його за лікоть. Він нечітко бурчить, аби не чіпали, але мама не слухається. Виводить його з кімнати.

Залишаємося тільки я та дідусь. Він встає та підходить до вікна, яке відчиняє.

- Чому люди, які мають все - нещасливі? - запитую у нього.

Він повертається, повільно видихає сизий дим та дивиться на мене. Я перестаю мучити торт - виделка у сторону.

- Ти це про батьків?

- Угу.

- Виростеш - зрозумієш.

Ну геніальна відповідь!

- Мені не десять років, а - двадцять! Наче вже виросла, проте щось нічого поки не розумію. Я не зовсім наївна. Тямлю, що з роками пристрасть і почуття гаснуть, але їхні стосунки…

Зупиняюся, бо відчуваю, що мені нічого сказати. Язик заклякає. То ж не скажу, що їм краще розлучитися, аніж одне одного катувати. І вперше про таке подумала - розлучитися.

- Насте, не думай про них, - відповідає дідусь, сідаючи за стіл та наливає собі спиртного. - Живи та нічим не переймайся, бо твої бідкання нічого не дадуть – думай лише про себе.

- Ти це серйозно?

- Так, - киває. - У тебе все життя попереду, яке не коштує марних нервів. Твої батьки самі розберуться.

Я не відповідаю, а дідусь гасить сигарету та йде з келихом у руках геть, мугикаючи під ніс якусь пісню.

Тепер я точно одна.

Сиджу наодинці десь хвилин п'ять - переводжу сама очі на отой дорогий годинник. Тільки восьма вечора.

Зітхаю та встаю зі стола. Починаю все збирати, а потім до мене приєднується Ліда, яка допомагає та, на щастя, нічого не питає. Із мого виразу обличчя розуміє, що я не хочу говорити.

Після цього плетуся до своєї кімнати, приймаю душ та виходжу з нього з досадливою думкою, що зараз висушу волосся та піду спати. Навіть нічого не почитаю. Хочу забутися сном.

Стукіт у двері - мама, яка озвучує мені:

- Поспішила ти душем своє підкручене волосся псувати - там твій приїхав. Наводь красу, бо чекає.

- Роман? - перепитую.

- Ну а хто ще?

У мене ступор. Він же говорив, що повернеться тільки через декілька днів, а тут…