Читати книгу - "Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста"

- Мамо, ти серйозно? - стягую з волосся рушник. - Не жартуєш?

- А для чого мені жартувати? - робить ковток червоного вина з келиха, який тримає, та здіймає брови. - Замість того, щоб дурні питання ставити - збирайся.

Мама має рацію, а я однаково на коротку мить розгублююся. Не знаю, що мені першим почати робити.

- Я поки піду розважати гостя, аби не втік, - виходить мама з кімнати. - Довго не жолобайся.  Чоловіки не люблять чекати.

Я кліпаю очима, а коли мама зачиняє двері - літаю по кімнаті, мов торнадо. Насамперед одягаю білизну, що було найлегшим - схопила мереживний комплект молочного кольору, а ось зі сукнею набагато важче…

Дивлюся в шафу та очі розбігаються. Одночасно наче не мало одягу, а тут же його дуже мало. Піти у маминому гардеробі поритися? Та ні…

Тут же наступне запитання виплигує, а що саме одягати? Я ж не знаю, куди ми підемо? А якщо до ресторану? Чи одразу до квартири?

Важко…

Якщо до останньої, то джинси з футболкою підуть.  Закусую губу та виймаю нейтральне вбрання - світлу сукню, середньої довжини та з помірно пишним низом. Вона за мить на мені.

Шкода, що за мить не можна начаклувати макіяж. Для нього треба більше часу - десь п'ять хвилин витрачаю, аби нанести на обличчя  крем, а там даю бровам чіткість, а очі виділяю світлими матовими тінями та тушшю.

Залишається голова, із якої досі капотить вода. Потягнув же мене біс її мити!
Ще раз обережно проходжуся рушником по пасмах. Після цього уже піддаю їх дії фену. За п'ять хвилин я не висушу волосся, але хоч мокрою куркою не буду.

Уже біжу з напівсухою головою сходами, тримаючись за поручні. Забігаю до вітальні - бачу маму та Романа, якому дали в руки тарілочку з тортом, а до всього він слухає п'яне дзижчання моєї неньки.

Вона вже зовсім посолов'їла від винця, яке досі сьорбає. Скрізь щільний шар світлого тонального крему та пудри пробивається яскравий, мов буряк, рум'янець, який повністю покриває її щічки.

- Я вже є, - даю знати, що готова.

Роман моментально обертається до мене, ставить тарілочку на стіл і встає з дивану. Його погляд - як бальзам на душу. Я моментально забуваю про весь негатив та погані думки, які сьогодні труїли мене за «святковою» вечерею.

Усе недобре безслідно зникає, і натомість виникає безмежна радість. Від неї млосно тріпочуть серце та все всередині. Хочеться  широко усміхатися і ледь не до неба стрибати від щастя.

Роман не уявляє, як своїм приходом розфарбував цей день. Усе так було сіро та сумно, а тут він - веселка. Яскрава та іскриста, на яку постійно хочеться дивитися і безперервно захоплюватися.

- Це добре, - пильно оглядає мене. - Сподіваюся, несильно переколотив тобі вечір своїм неочікуваним візитом?

- Несильно, - усміхаюся та ловлю на задньому фоні маму, яка поглядом показує, що я даю не таку відповідь.

- Отже, можна тебе "вкрасти"? - продовжує він.

- Так, - підходжу ближче до нього з думкою, що хай навіки краде.

- 그런 남자를 놓치지 마세요 (1)! - вимовляє мама, коли Роман бере мене за руку.

Нічого не кажу у відповідь, а мамі вона і непотрібна. Порада, якої я і так дотримуюся.

Роман прощається з нею, дякує за торт, який тільки виделкою подлубав, і тільки після цього ми виходимо на вулицю. Сьогодні несказанно гарна ніч – небо всипане блискітками - зорями, за якими дивиться поважний місяць, а до того ще й тепло.

- Сподіваюся, мама тебе не замучила розмовами? - питаюся у нього, поки ми йдемо подвір'ям.

- Та ні… А навпаки…

- Я не сподівалася, що ти раніше повернешся, - не даю йому договорити, нахабно уриваю та зупиняюся біля воріт, які від нас за метр. І також зупиняється Роман. Стоїмо одне навпроти одного.

- Насте, ну я не зовсім повернувся, - міцніше стискає мою руку. - Я можна сказати трішки дав драпака…

- У сенсі? Як?

- Зустріч раніше закінчилася, а тому я вирішив навідатися до тебе… Майже шість годин - і я тут. Якби не дороги з ямами, в яких можна колеса згубити, то можна було за п'ять доїхати.

- Хочеш сказати, що втік із Дніпра на вечір, де мав бути аж до суботи? Ти серйозно?

- Серйозно. Батько думає, що я містом ширяюся та розваг шукаю на п’яту точку. Звісно, буде халепа, якщо завтра до дванадцятої дня не з'явлюся, але сподіваюся, що моя авантюра пройде чудово.

Я вражена. Ні… Не вражена… Щось більше… І не можу слів підібрати. Він летів приблизно п'ятсот кілометрів, аби провести зі мною цей вечір та ніч.

У мене від розуміння подібного навертаються на очі гарячі сльози, які починають струмочками литися.

- Чому ти плачеш? - торкається рукою моїх щік - витирає мої сльози, викликані шквалом сильних емоцій. - Що вже поганого сталося?

- Нічого поганого не сталося… Усе просто… Я дуже щаслива, що ти приїхав… Дуже, дуже… Думала, що цей паскудний вечір уже нічого не врятує - ну тільки сон, але з'явився ти… Та щоб побачити мене проїхав пів країни. Дякую…