Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Ягве дав йому тільки обмежений розум. Як прекрасно було б, коли б він міг залишитися будівельним робітником. Тепер блукає він навкруги, безпорадний, плаксивий, його смутні, карі очі шукають, у кого б міг він спитати поради, він злякано прислухається, чи не говорить у нього всередині голос Ягве, але не може нічого почути. Усе це тільки тому, що він, послухавшись скарбника, звелів однести свій священний убір, кожна з восьми частин якого очищає від важкого гріха, у неприступну схованку. Якби був тепер на ньому цей убір та священні самоцвіти великої служби, тоді язики полум’я лягали б біля його ніг, як слухняні собаки, а римляни падали б мертві.

Разом із іншими священиками він потрапив у руки римлян. Солдати намірялися повбивати священиків. Ті просили пощади. Кричали, що між ними первосвященик. Солдати відвели їх до Тита.

Тит поспішав, його знайшли біля південних воріт храму. Серед тих, хто його оточували, був генерал Літерн. Принц бачить, як генерал напружено поглядав на нього з ледве помітною усмішкою. Цей Літерн тоді на воєнній раді не міг зрозуміти, як це він домагається пощадити храм, він, певно, мав його за слабосилого естета. Отже, цей телепень — первосвященик.

— Збережіть його, — каже Тит, — я хочу провести його в тріумфі.

Потім він бачить інших священиків, двадцять виснажених нужденних тіл, які тремтять, у своїх білих урочистих, занадто широких убраннях. Його лице стає примхливим, злим, дитячим. Він відвертається. Налагодившись іти, каже через плече до священиків:

— Я, можливо, подарував би вам життя, панове, заради вашого храму. Але після того, як Бог явно не має наміру тримати свій храм, вам годиться як священикам загинути разом із цим храмом. Хіба я не правий, панове?

Він іде, і профоси хапають священиків.

Як і інші священики, старий доктор Ніттаї, після того, як привів своїх віруючих до храму, серйозно й упевнено підготувався до своєї служби. Спалахнуло полум’я, а його старе похмуре обличчя усміхалося. Він, знав, сьогодні має явитися знак. Коли загорілася храмова будівля, він не тікав, як інші, через двір, навпаки, він і ще вісім священиків підіймалися сходами храму вгору. Добре було підійматися, тепер іще вони були у спорудженій людськими руками будівлі, але зараз вони будуть угорі, під небом, близько до Ягве.

Й от вони вже на даху, на найвищому шпилі храму, під ними полум’я та римляни. Крик умираючих, грубий спів леґіонів долинав знизу, з Верхнього міста різко звучав розжарений крик. Тоді зійшов дух на тих, хто на шпилі, голод створив для них видіння. Хитаючись, у такт, вони промовляли пісні війни та перемоги з Письма. Зривали золоті вістря, припасовані на даху храму для захисту його від птахів, і кидали їх на римлян. Вони сміялися, вони були над полум’ям, а над ними був Ягве, і вони відчували його дихання. Коли надійшла година священицького благословення, вони підняли руки та розставили пальці, як приписано, і кричали крізь тріскуче полум’я священицьке благословення та заключну молитву; легко й радісно було в них на душі.

Коли вони скінчили, Ніттаї взяв важкий ключ від великих храмових воріт, підняв його високо, так що всі навколо бачили його, і гукнув:

— О, Ягве, ти не визнав нас за гідних керувати твоїм домом. О, Ягве, візьми ключ назад.

Він підкинув ключ угору і гукнув:

— Ви бачите, ви бачите руку?

І всі бачили, як спустилася в неба рука і вхопила ключ.

Потім крокви затріщали, дах обвалився, і вони вважали, що вмирають благословенною смертю.

Незадовго до півдня Педан кинув факел. О п’ятій годині по півдні горіла вже вся гора. Перший із постів огневого телеграфу, які Тит звелів поставити, побачив вогонь, і, як спустилися сутінки, дав свій сигнал: храм упав. І запалилися дальші вогні, і ще дальші, і за годину знала це вся Юдея, вся Сирія.

В Ябне дізнався великий доктор Йоханан бен Заккаї: храм упав. Маленький древній старий розірвав своє вбрання та посипав попелом свою голову. Але ще на цю ніч скликав він засідання.

— До сьогодні, — повідомив він, — Велика рада Єрусалиму мала силу тлумачити слово Боже, визначати, коли починаються часи, коли місяць новий, коли повний, що правда і що неправда, що святе і що не святе, мала владу в’язати й розв’язувати. Від нині це право й обов’язок має рада Ябне.

— Наше перше завдання — твердо встановити, доки поширюються межі Святого Письма. Храму більше немає, вся наша держава є віднині Письмо. Наші книги — це наші провінції, наші речення — наші міста та села. До сьогодні слово Ягве перемішане було з людським словом. Тепер треба аж до йоти розмежувати, що належить до Письма, а що — ні.

— Друге наше завдання — зробити коментар докторів тривалим на всі часи. До сьогодні лежали на тому прокляття, хто передавав святий коментар інакше, як тільки з рота в рот. Ми знімаємо це прокляття. Ми хочемо записати 613 заповідей на доброму пергаменті, де вони починаються і де вони кінчаються, обгородити й обмурувати їх, щоб Ізраїль стояв на них вічно.

— Ми, сімдесят один, є тепер усе, що залишилося від держави Ягве. Очистьте ваші серця, бо ми є держава, триваліша за Рим.

Вони сказали «амінь». Вони визначили ще цієї ночі: двадцять чотири книги священні, чотирнадцять книг, які багато хто вважав за священні, вони виключили. Була гаряча суперечка за них, але вони гостро пильнували, щоб лишити тільки слово Ягве, як воно їм передане, а не власну суєтну мудрість. Сон перейшов над ними, вони почували себе одержимими Ягве, коли провадили цей вибір, що мав бути обов’язковим на всі часи.

Вони розійшлися, коли вже зійшло сонце. Тільки тепер відчували знемогу, але хоч і дуже боліло їм руйнування святині, це була не нещаслива знемога. Коли інші вже вийшли, Арах, учень великого доктора Йоханана бен-Заккаї, нагадав йому:

— Ви ще не продиктували мені на сьогоднішній день приповість, мій докторе й пане.

Великий доктор поміркував якийсь час, потім продиктував:

— «Коли тебе покличуть на обід до якогось володаря, то тобі встромлять у горло ніж, ще поки ти встигнеш кинути жадібним оком на його ласощі, бо вони дуже облудні».

Арах дивився у втомлене, гірке обличчя великого доктора; він зрозумів, що його брав страх за свого улюбленця Йосифа бен-Маттіаса, що він боявся за нього в своєму серці.

Й от стався загин храму 29 серпня 823 року після заснування міста Риму, 9 аба 3830 року юдейського літочислення. І 9 ж аба було це,