Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

– А хіба головні пункти Нової Зеландії не належать англійцям? – спитав Джон Манглс.

– Так, належать, дорогий Джоне, – відповів Паганель. – Коли капітан Гобсон захопив владу і став губернатором Нової Зеландії, в найкращих місцевостях країни з 1840 по 1862 рік утворилось дев’ять англійських колоній. До їхнього складу увійшло дев’ять провінцій: чотири на північному острові – Окленд, Таранакі, Веллінгтон та Гоукс-Бей, а п’ять на південному острові – Нельсон, Марлборо, Кентербері, Отаго й Саутленд. Населення провінцій на 30 червня 1864 року становило всього 180 тисяч 346 мешканців. У багатьох місцевостях виросло чимало великих торговельних міст. Коли ми дістанемось до Окленда, вас неодмінно зачарує його краса. На сьогодні в Окленді мешкає понад 12 тисяч осіб. На західному узбережжі виросло місто Нью-Плімут; на сході – Агугірі, на півдні – Веллінгтон. Ці неймовірної краси міста полюбляють відвідувати європейці. На південному острові Гаваї-Пуна-Му ви навряд чи змогли б обрати найкрасивіше місто з-поміж Нельсона, чудового саду Нової Зеландії, що славиться свої вином, Піктона, розташованого біля протоки Кука, чи Крайстчерчура, Інверкаргілла або Данідіну – міст багатющої провінції Отаго, куди шукачі золота стікаються з усього світу. Зверніть увагу, ідеться не про якісь халупки, де комашаться дикуни зі своїми сімействами. Це справжні міста з портами, соборами, банками, доками, ботанічними садами, історичними і природничими музеями, газетами, шпиталями, благодійними установами, інститутами філософії, франкмасонськими ложами, клубами, хоровими студіями, театрами, палацами, що їх споруджено для всесвітньої виставки, точно як у Лондоні чи Парижі! І якщо мені не зраджує пам’ять, то в цьому-таки 1865 році, можливо, саме тепер, коли я вам це кажу, промислові вироби з усієї земної кулі демонструються на всесвітній виставці в цій країні людожерів!

– І це попри війну з тубільцями? – спитала леді Гелена.

– Англійці приділяють війні багато уваги, але вони встигають водночас вести битви і влаштовувати вистави. Це їх аніскільки не бентежить. Вони навіть прокладають залізницю під пострілами новозеландців. Залізниці з Дрюрі і з Мере-Мере в провінції Окленд перетинають головні пункти, захоплені повстанцями. Я й на мить не сумніваюсь, що працівники залізниці стріляють у тубільців з паровозів.

– Але чого домоглися обидві сторони у цій нескінченній війні? – спитав Джон Манглс.

– Минуло шість місяців відтоді, як ми залишили Європу, – відповів Паганель, – тож на ваше питання я не можу дати відповіді. Коли ми перетинали Австралію, мені вдалося дізнатися лише кілька фактів із меріборських та сеймурських газет. Тоді на острові Іка-на-Мауї точилися запеклі бої.

– А коли почалася війна? – поцікавилась Мері Грант.

– Вас, люба міс, імовірно, цікавить, коли вона поновилася, – мовив Паганель, – адже перше повстання відбулося ще 1845 року. Ця війна продовжилася в 1863 році, але задовго перед тим маорійці готувалися повалити англійське панування. Тубільна національна партія вела активну пропаганду за вибори маорійського вождя. Її завданням було зробити старого Потатау королем Нової Зеландії, а його селище, що лежало між річками Ваїкато і Вайпа, оголосити столицею нового королівства. Цей вождь не такий хоробрий, як лукавий. Він був уже в літах, але мав розумного енергійного прем’єр-міністра з племені нгатіхахуа, яке до «заступництва» англійської королеви жило на Оклендському перешийку. Цей міністр, Вільям Томсон, став душею визвольної війни. Він дуже вміло об’єднав маорійців у бойові загони. Це саме він намовив одного вождя із провінції Таранакі згуртувати навколо себе окремі племена, об’єднавши їх під гаслом національної ідеї. Інший вождь, із Ваїкато, заснував «Земельну лігу», яка переконувала тубільців не продавати своїх земель англійському уряду. Англійські газети почали друкувати тривожні вісті, і уряд не на жарт сполошився діяльністю «Земельної ліги».

Словом, усіх охопило загальне збудження, міна готова була от-от вибухнути. Аби стався вибух, бракувало лишень іскри або радше зіткнення протилежних інтересів.

– І він… стався? – спитав Гленарван.

– …1860 року, – відповів Паганель. – У провінції Таранакі, на південно-західному узбережжі Іка-на-Мауї. Один тубілець, який мав 600 акрів землі поблизу Нью-Плімута, продав їх англійському урядові. Та коли землеміри прийшли обміряти продану землю, Кінгі, ватажок племені, рішуче виявив свою незгоду. Він звів на цих 600 акрах укріплений табір і обніс його високим частоколом.

За кілька днів полковник Гольд із загоном силою взяв це укріплення. Саме цього дня прозвучав перший постріл колоніальної війни.

– Яка численність маорійців? – запитав Джон Манглс.

– За останні сто років кількість маорійського населення значно скоротилась, – відповів географ. – У 1769 році Кук нарахував їх до 400 тисяч осіб. А в 1845 році, згідно з переписом тубільного протекторату, кількість маорійців скоротилася до 109 тисяч. Наразі попри хвороби, алкоголь та убивства на обох островах все ж налічується 90 тисяч тубільців, зокрема 13 тисяч воїнів, які, здається, ще довго завдаватимуть нищівних ударів англійським військам.

– І що, повстанці перемагали у битвах? – запитала леді Гелена.

– Так. Навіть англійці захоплювалися відвагою новозеландців. Дикуни добре ведуть партизанську війну, здійснюють вдалі напади, відважні у сутичках. Вони налітають на невеличкі загони регулярних військ і грабують садиби англійських поселенців.

Генерал Камерон не почувався тут у безпеці, бо за кожним кущем могли причаїтися дикуни. У 1863 році після тривалих кровопролитних боїв маорійці надійно осіли у верхів’ї річки Ваїкато, захистивши свої позиції на кінці пасма крутих горбів трьома оборонними лініями. Тубільні агітатори активно закликали населення стати на захист рідної землі, гарантуючи цілковиту перемогу над «пакекас», тобто білими. Проти тубільців билися 3 тисячі англійських солдат під командуванням генерала Камерона. Після жорстокого вбивства капітана Спрента англійці нещадно розправлялися з маорійцями. Ішли кровопролитні битви. Інколи вони тривали дванадцять годин, але маорійці не відступали під гарматними пострілами європейців. Ядром цієї волелюбної зухвалої армії було жорстоке плем’я вайкато під проводом Вільяма Томсона. Цей тубільний полководець спершу став на чолі 2 500 воїнів, потім до нього приєдналися двоє грізних вождів, Шонгі й Гекі, і кількість тубільних воїнів зросла до 8 тисяч. Жінки в цій війні самовіддано воювали поруч із чоловіками. Однак не завжди правда на боці справедливості. Генералові Камерону таки вдалося придушити округ Ваїкато, але то вже була безлюдна земля, бо маорійці полишили її. Ця війна стала прикладом високого героїзму. Чотири сотні маорійців, яких у фортеці Оракан тримали в облозі тисяча англійців під командуванням генерала Карея, потерпали від спраги і голоду, але не здалися. Та якось опівдні дикуни зуміли прорвати фронт ворогів і сховалися