Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Падлюка! — верескнула Лідія. — Змія підколодна!

— Це, напевно, про мене, — зітхнула Адольфина. — Але щодо купцю-дупцю, то це в моєму випадку велике перебільшення.

— Прошу не обзиватися, — сказав Бумблякевич. — Ми нічого такого собі не дозволили.

— Не дозволили? — перепитала Емілія. — А що це таке?

Бумблякевич ковзнув оком вздовж її вистромленого пальчика і з жахом утупився у свого прутня, що стирчав, мов наладований обріз, готовий будь-коли пальнути комусь жменею шроту в чоло.

— Перепрошую, але в кожного мужчини зранку саме так і повинно виглядати. Років за двадцять, можливо, й буде інакше, а тепер — мусите з тим змиритися.

— Бреши більше! — гнівалася Емілія. — Так нас заморочити!

— Е-е! — раптом хитро засміялася Соломія. — Якщо він каже, що нічого не робив з тою почварою, то це ж легко перевірити!

І не встиг Бумблякевич спохопитися, як Соломія горобчиком злетіла на нього, настромилася легко, мов кавальчик сала, і помчала галопом лугами, гаями, блакитними небесами — і невідомо, куди б її жеребчик заніс, якби в цю мить до неї не підкотилася голова панночки і з усієї сили не вп'ялася зубами в малюсінький рожевий абрикосик задочка. Вереск пролунав так пронизливо, що Бумблякевич, мов ошпарений, вискочив з-під Соломії на підлогу. Голова відпустила Соломію і люто заклацала зубами, побачивши, що сестри починають обступати її з трьох боків. Емілія навіть озброїлася кріслом, Лідія схопила канделябра, такого, що ним і слона заб'єш, а Соломія одною рукою потирала задок і скавуліла.

— Ну-у, зараз ти нам за все заплатиш! — просичала Емілія.

Бумблякевич у млі ока ще встиг перехопити крісло, яким та замахнулася.

— Ану перестаньте! Негайно вгамуйтеся, бо повикидаю вас через вікно!

— Ніколи в житті! — заклялася Лідія і зняла вгору канделябр.

— Цитьте! — гаркнув на карлиць і прислухався. Звідкись із гори долинув чийсь голос.

— Там хтось є! — зойкнула Емілія.

— Щоб мені в цю хвилину вбралися! — звелів Бумблякевич. — Зараз підемо в розвідку.

— Не забудьте і мене, — нагадала про себе Адольфина. — Я тут сама не зостанусь.

Голос лунав з другого поверху, куди вони ще не зазирали. Та щойно почали підніматися, як голос уже вирізьбився, і в ньому можна було розпізнати жіноче волання.

— Це тут! Ні — тут! Що ви? Що ви? Тільки там!

Карлиці засперечалися, ручками замахали, ніжками затупали і зчинили такий галас, що навіть якби у котромусь покої слон заревів, то ледве чи вдалося б вгадати, де саме. Грізний окрик Бумблякевича нарешті втихомирив їх.

— Хто тут? — гукнув.

— Це я! Я! — озвався голос такий знайомий і зовсім недавній.

— Хто — я? — перепитав.

— Лютеція!

— Хто така? Хто така? Хто така? — заквакали карлиці.

— А така! А така! А така! — перекривила їх голова панни з безпечної висоти на рамені в Бумблякевича.

У дверях стирчав ключ. Той, хто замкнув їх, мав певність, що жодна чужа душа сюди не замандрує. Ключ скреготнув двічі, і Лютеція впала в обійми Бумблякевича. Карлиці затамували подих. Якщо для голови безтілесної вони ще складали якусь конкуренцію, то перед такою панною, далебі пасували.

— Хто це? — скрикнула Лютеція, вжахнувшись голови, та миттю збагнула страшну для себе правду і зблідла. Відчула, як тіло її бунтується проти неї, як шалено заколотилося серце і вся кров збурунилася.

— Не бійся, — підморгнув Бумблякевич. — Це донька пана Ліндера, яка загубила своє тіло.

Лютеція заспокоїлась, зрозумівши, що ніхто ще не здогадується, які таємні нитки пов'язують її тіло з цією головою. А тим часом скроні Адольфини пронизав пульсуючий біль, кров'яний тиск опанував мозок, і вона, втративши свідомість, звалилася з плеча на вчасно підставлені руки. Карлиці за усім спостерігали, витріщивши очі. Але й Лютеція відчула у тілі велику слабість.

— Чи можу я поговорити з тобою на самоті? — спитала Бумблякевича.

— Звичайно. Мої кохані, — звернувся до карлиць. — підіть собі поснідайте.

— Поки ти нам не скажеш, хто вона така і звідки її знаєш, ми не рушимо з місця, — стисла кулачки Емілія.

— Ще чого! — обурився Бумблякевич. — Я не повинен ні перед ким звітувати! То є справа державної ваги, і таким піцикам, як ви, до неї зась! Ану зараз мені вимітайтеся! І щоб за п'ятнадцять хвилин сніданок був на столі.

— За п'ятнадцять хвилин? — захихикала Соломія. — Так скоренько? Можемо вам дати й півгодини.

— Тоді обіцяй нам, що розповіси усе за сніданком! — вперлася Емілія.

— Гаразд. Але заберіть зі собою голову. Можете її не боятися, вона непритомна.

2

— Ну, що з тобою тоді сталося? Куди ти щезла? — спитав Бумблякевич, зайшовши з Лютецією до покою, в якому вона була ув'язнена.

— Я вийшла на ґанок, і тут мені притисли до обличчя щось мокре. Я задихнулася і не знаю, що зі мною було далі. Отямилася вже тут, у замку.

— І хто ж тебе викрав?

— Той самий капітан Тягны-Рядно, про якого я тобі оповідала.

— То він тут живе?

— Ні. Очевидно, тільки деколи тут буває.

— І чим займається?

— Вечорами засвічує світло в цілому замку і вмикає на всю силу музику. Музика лине з гучномовців аж до містечка. У великій залі він має каруселю з картонними фігурами танцюючих пар. Ця каруселя крутиться під музику, а здалека ввижається, наче в замку танцюють.

— Як часто буває цей баль?

— Я не знаю. Востаннє це було тої ночі, коли мене викрав. Більше він не з'являвся.

— Чи він тобі щось пояснював? Наприклад, чому тримає тебе тут?

— Ні. Сказав, що я можу вважати, ніби виконую важливу державну місію…

Бумблякевич пройшовся по кімнаті, задумливо потираючи бороду.

— Ти тут сама?

— Мабуть.

— Сюди мали прилетіти двоє моїх знайомих на повітряній кулі. Кілька днів тому.

— Я нічого не бачила. Щоправда, я не мала можливості оглянути замок… А ця голова… Навіщо ти її носиш зі собою?

— Сам не знаю. Ця голова належить твоєму тілу.

Бумблякевич розповів пригоду Олюньчиної сестри.

— Боже мій! Тепер мені кінець! Ти видаси мене панові Ліндеру, так? Адже він напевно кинеться вам навздогін. Коли він заявиться сюди, ти не захистиш мене!

— Ну-у, не драматизуй. Цей капітан теж має якийсь інтерес до тебе. Хоча… стривай… Голова дізналася про те, що ти знайшлася, від свого батька, пана Ліндера. Він сказав їй, що ти тепер у замку. Виходить, що пан Ліндер з капітаном діють заодно? Адже це капітан розшукав для Ліндера тіло його доньки.

— Що ж тепер буде зі мною? Я знову втрачу тіло?

— Я думаю, що якийсь вихід знайдемо. А поки що ходімо снідати.

Бумблякевич штовхнув двері, почувся глухий удар, і на підлогу повалилась Емілія з ґулею на чолі.