Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Робота дарувала Даґні необхідний спокій. Вона не помічала, як починає працювати, і не замислювалася, чому це робить. Починала без свідомого наміру, але невдовзі робота вже кипіла в її руках, тягнула її за собою, даруючи цілюще відчуття умиротворення. Тоді Даґні зрозуміла, що потребує руху до певної мети; байдуже, в якій формі, байдуже, наскільки важливої, — потребує відчуття затребуваності, поступового просування до конкретного результату впродовж конкретного часового проміжку. Готування їжі вона сприймала, як замкнуте коло: ось ти його закінчуєш — і знову нічого немає; ця праця ні до чого не вела. Натомість будівництво шляху скидалося на якусь живу арифметичну задачу: жоден прожитий нею день не зникав безслідно, кожен наступний містив у собі всі попередні, кожен день здобував власне безсмертя в дні наступному. Даґні думала: коло — це рух, характерний для неживої природи; кажуть, що у неживому всесвіті навколо нас усе рухається по колу, однак пряма лінія — це ознака людини, пряма лінія — це геометрична абстракція, це дороги, залізничні колії та мости; пряма лінія, що перерізає звивисту безцільність природи цілеспрямованим рухом від початку і до кінця.
Готування їжі, думала Даґні, схоже на закидання вугілля до топки паротяга заради великої подорожі, але який же бовдур закидає вугілля в топку паротяга, який нікуди не їде? Людському життю не притаманна форма кола, міркувала вона, чи послідовності кіл, що розходяться позаду, мов нулі; людське життя становить пряму лінію дії від цілі до наступної цілі, кожна мета веде до наступної, до цілісної і дедалі більшої суми, і це схоже на подорож залізничною колією, від станції до станції, — ох, припини!
«Припини, — сказала вона собі з тихою суворістю, коли крик пораненого незнайомця вдалося проковтнути. — Не думай про це, не відхиляйся думками надто далеко; тобі подобається будувати цей шлях, то будуй його, і дивися не далі підніжжя цього пагорба».
Кілька разів вона їздила до крамниці у Вудстоці за тридцять кілометрів від хатинки — купувала їжу та необхідні речі. Вудсток — купка напівмертвих будівель; його було збудовано кілька поколінь тому з давно забутих причин і сподівань. Поблизу нього не пролягала залізниця, в поселенні не було електрики, тільки шосе, що з кожним роком дедалі більше спустошувалося.
Єдиний магазин — дерев’яна халупа, кутки якої були затягнуті павутиною, а посеред підлоги темніла латка, зогнила від дощів, що протікали крізь дірявий дах. Власниця, товста і бліда жінка, важко пересувалася, але, здавалося, цю незручність сприймала з байдужістю. Асортимент їжі складався з запилених консервів із вицвілими етикетками, зерна та кількох овочів, що гнили у старих контейнерах за дверима.
— Чому ви не приберете ці овочі з сонця? — якось запитала Даґні.
Жінка тупо глянула на неї, наче не вірила у можливість такого запитання.
— Вони завжди там лежали, — відповіла байдуже.
Повертаючись машиною до своєї хатинки, Даґні дивилася на гірський потік, який із лютою силою падав униз із прямовисної гранітної стіни. Бризки висіли в повітрі й виблискували на сонці, мов веселковий туман. Даґні думала, що там можна було б збудувати гідроелектростанцію, щоб постачати електрику до лісової хатинки і в Вудсток. А Вудсток можна було б перетворити на продуктивне місто: Даґні бачила серед густих заростей на схилах дикі яблуні у надзвичайній кількості, залишки садів, які можна було б відновити, а потім збудувати відгалуження до найближчої залізниці; ох, припини!
— Сьогодні немає гасу, — сказала їй продавчиня під час наступної поїздки до Вудстока. — У четвер уночі дощило, а коли дощить, вантажівки не можуть подолати ущелину Фейрфілд, дороги затоплені. Вантажівка з гасом не їхатиме цим шляхом аж до наступного місяця.
— Якщо ви знаєте, що дорогу затоплює щоразу, коли падає дощ, чому ви, місцеві, її не полагодите?
— Дорога завжди така була, — відповіла жінка.
Повертаючись, Даґні зупинилася на гребені пагорба і окинула поглядом краєвид унизу. Подивилася на ущелину Фейрфілд, де сільську дорогу, що звивалась у болотистих ґрунтах нижче рівня річки, здавалося, було впіймано в пастку між двох пагорбів. Ці пагорби можна було б оминути, думала вона, можна побудувати дорогу з протилежного боку від річки, адже мешканці Вудстока й так не мають, що робити. Даґні могла б їх навчити: прокласти коротший шлях на південний захід і з’єднати його з головною трасою штату, біля депо вантажних потягів у… Ох, припини!
Вона відклала вбік гасову лампу і сиділа у своїй хатинці зі свічкою, прислухаючись до музики, що лунала з маленького портативного радіо.
Полювала на симфонічні концерти і різко змінювала частоту, коли випадково ловила тріскучі голоси трансляції новин. Даґні не хотіла чути жодних новин із міста.
Першої ж ночі в хатинці вона сказала собі: не думай про «Таґґарт Трансконтиненталь», не думай аж доти, доки не зможеш сприймати це словосполучення так само, як, наприклад, «Південно-атлантичну залізницю» або «Об’єднаний сталеливарний завод». Але минали тижні, а рана так і не затягувалася.
Здавалося, вона бореться з непередбачуваною жорстокістю власного розуму. Лягала в ліжко, вже майже засинала, аж раптом усвідомлювала: вона думає про те, що на вугільній станції у Віллов-Бенд, в Індіані, зносився стрічковий транспортер, що вона зауважила це з вікна машини під час своєї останньої поїздки, тому треба розпорядитися, щоб його замінили, інакше… І раптом вона сідала в ліжку і кричала: «Припини!» — і припиняла, але решту ночі вже не могла заснути.
Вона сиділа на порозі хатинки, милуючись заходом сонця, вдивляючись у те, як листя завмирає, коли западають сутінки, а тоді помічала іскри світлячків, які здіймались із трави, які мерехтіли то тут, то там у темних закутках, наче когось застерігаючи; світлячки скидалися на сигнальні вогні, що блимали вночі біля колії… Припини!
Бували періоди, коли Даґні не могла зупинити те, чого так боялася, періоди, коли вона не могла навіть підвестися, мов від фізичного болю, що його не здатна була відрізнити від болю розумового: вона падала на підлогу хатинки або на землю в лісі й просто не рухалася, притиснувши обличчя до крісла чи до каменя, примушуючи себе не кричати вголос, коли
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.