Читати книгу - "Доктор Фаустус"

в багато ширшому й привілейованішому колі, яке примудрялася збирати навколо себе й навколо свого добре глухуватого чоловіка, що розмовляв швабською говіркою, шанолюбна пані Шлагінгауфен, у дівоцтві фон Плаузіг, моє хоч-не-хоч аматорське виконання користувалося досить великим успіхом, а тому мені майже завжди доводилося приносити з собою на Брінерштрасе свій інструмент, щоб пригостити товариство якоюсь чаконою чи сарабандою[370] сімнадцятого сторіччя, «Plaisir d'amour»[371] вісімнадцятого або заграти сонату Генделевого приятеля Аріості[372] чи одну з сонат Гайдна, написаних для віоль ді бордона[373], але цілком приступних для віоль д'амура.

Крім Жанетти Шойрль, мене звичайно просив також грати головний інтендант, його вельможність фон Рідезель, що підтримував давній інструмент і давню музику не через антикварно-вчені нахили, як Краніх, а через чистий консерватизм. А це, звичайно, велика різниця. Цей вельможа, колишній полковник кавалерії, призначений на свою теперішню посаду тільки тому, що він, як було відомо, трохи грав на фортепіано (тепер здається, що минуло вже багато сторіч відтоді, коли можна було стати головним інтендантом тому, що ти аристократичного походження й трохи граєш на фортепіано), вбачав у всьому давньому й історичному твердиню проти новомодного й руйнівного, немовби феодальну полеміку проти нього, й тому підтримував те давнє, насправді нічого в ньому не розуміючи. Бо якщо не можна зрозуміти нового й молодого, не розуміючись на традиціях, то й любов до старого, коли відгородитися від нового, що з історичної необхідності вийшло з нього, стає несправжньою і безплідною. Так Рідезель цінував і підтримував балет, бо він, мовляв, «граційний». Це слово для нього означало консервативно-полемічну голоблю проти сучасно-бунтівливого. Про вирослий з традицій мистецький світ російсько-французького балету з такими його представниками, як, скажімо, Чайковський, Равель і Стравінський, він не мав жодного уявлення і був дуже далекий від таких думок, як ті, що їх згодом висловив з приводу класичного балету названий тут останнім російський музикант: як тріумф стриманого розрахунку над шалом почуття, ладу над випадком, як взірець гармонійно усвідомленої дії балет є парадигмою мистецтва. У нього ж слово «балет» викликало зовсім інші уявлення: газові спіднички, пуанти, «граційно» вигнуті над головою руки перед очима вірних «ідеалам», непримиренних до всього огидно-проблематичного двірських вельмож у ложах і загнузданих міщан у партері.

Правда, у Шлагінгауфенів багато виконували Вагнера, бо там часто бували драматичне сопрано Таня Орланда, могутня жінка, й героїчний тенор Гаральд Чеєлунд, уже огрядний чоловік у пенсне з мідяним голосом. Але твори Вагнера, без яких двірський театр також не міг би існувати, дарма що вони були гучні й палкі, пан Рідезель з більшими чи меншими застереженнями ввів у ряд феодально «граційних» і виявляв до них пошану, тим більше, що вже з'явилися новіші, які ступили ще далі і які можна було відкидати, консервативно протиставлячи їм Вагнера. Тож навіть бувало, що його вельможність сам акомпанував співакам на фортепіано, що їх дуже тішило, хоч як піаніст він не впорювався з клавіром і часто загрожував їхнім вокальним ефектам. Мені зовсім не подобалося, як камерний співак Чеєлунд горлав Зігфрідові нескінченні й досить-таки нудні пісні[374] під час кування меча, від чого найчутливіші речі з устаткування вітальні, вази й келихи, починали бряжчати і дзеленчати. Але признаюся, що я не міг устояти перед чаром героїчного жіночого голосу, який тоді мала Орланда. Показна зовнішність, сила вокалу, вправність драматичних наголосів створюють нам ілюзію величної жіночої душі в стані високої схвильованості, і, наприклад, після виконання арії Ізольди «А чи знаєш ти пані Любов?»[375] аж до несамовитого «І хай з цим світлом згасну я сама, а погашу його, жалю нема» (тут співачка ще й посилювала сценічну дію жестом — рвучко вимахувала рукою, ніби відкидала саму думку про жаль), коли її, переможно усміхнену, засипали оплесками, я ладен був зі сльозами на очах упасти перед нею навколішки. Між іншим акомпанувати їй того разу викликався Адріан, і він також усміхнувся, встаючи з-за фортепіано й ковзнувши поглядом по моєму розчуленому до сліз обличчю.

Серед таких вражень приємно зробити і якийсь свій внесок до мистецьких розваг товариства, тож я був зворушений, коли після того співу його вельможність фон Рідезель, зразу ж підтриманий довгоногою елегантною господинею дому вимовляючи слова на південнонімецький штиб, але по-офіцерському уривчасто, попросив мене ще раз заграти анданте й менует Міландра (1770 рік), які я недавно вже виконував тут на своєму семиструнному інструменті. Яка ж слабка людина! Я був йому вдячний, зовсім забув про свою відразу до його гладенької і порожньої навіть якоїсь ясної від непохитного зухвальства аристократичної фізіономії з білявими закрученими вусами, виголеними щоками і блискучим моноклем в оці під білястою бровою. Для Адріана, я добре знав, постать цього лицаря перебувала, так би мовити, по той бік будь-яких оцінок, по той бік ненависті і зневаги, навіть по той бік посміху; він і плечима не здвигнув би на його адресу, і, власне, так само сприймав його і я. Але в ті хвилини, коли він вимагав від мене внеску в музичні розваги товариства, щоб воно за чимось «граціозним» відпочило від революційного, яке вже здобуло собі визнання, я мимоволі добрішав до нього.

Дуже дивно, трохи прикро і трохи смішно було спостерігати сутички рідезелівського консерватизму з іншим, ультра і контрреволюційним, з консерватизмом, якому йдеться не про «ще й досі», а про «знов уже», який фрондує проти буржуазно-ліберальної школи цінностей з другого боку, не випередивши її, а відставши від неї. Дух часу якраз давав нагоду для таких сутичок, що й підбадьорювали, і спантеличували давній, нескладний консерватизм, і в салоні пані Шлагінгауфен, шанолюбно наповненому якомога різним людом, теж була для цього нагода в особі доктора Хаїма Брайзахера, вченого без посади з дуже яскраво виявленими ознаками його раси, недурного, навіть відчайдушного типа, дивовижно поганого на вроду, який з явною зловтіхою відігравав тут роль чужих цьому колу дріжджів. Господиня цінувала його діалектичне красномовство, в якому, до речі, звучали виразно пфальцські інтонації, і його парадоксальність, що спонукала дам у якомусь манірному захваті сплескувати руками над чолом. Що стосується йогo самого, то він учащав у це товариство, мабуть, зі снобізму, а ще з потреби дивувати елегантну обмеженість ідеями, які в гурті літераторів, певне, справили б менше враження. Я його терпіти не міг, вважав інтелектуальним інтриганом і був переконаний, що Адріанові він також бридкий, хоч з якихось не зовсім зрозумілих причин ми з ним ніколи не розмовляли про Брайзахера. Але Брайзахерової чутливості до розумових