Читати книгу - "Замогильні записки"

на небо, затягнуте хмарами, роздумуючи, як учинити, – продовжити прогулянку чи до дощу повернутися у Гент! Я прислухався, але не почув нічого, окрім крику кулика в очеретах та биття годинника на сільській дзвіниці. Я пішов далі: не встиг я ступити і тридцяти кроків, як шум почувся знову; то уривчастий, то тривалий, він повторювався через нерівні проміжки часу; звук линув здалеку, і часом я майже нічого не чув і розрізняв лише легке коливання повітря над безкрайньою рівниною. Звуки ці, більш уривчасті, дрібні та різкі, ніж у грозу, навели мене на думку про те, що вдалині йде бій. Я стояв край поля, засадженого хмелем, поряд з високою тополею. Я перетнув дорогу і, прихилившись до стовбура дерева, почав дивитися у бік Брюсселя. Піднявся південний вітер, і я виразно розчув артилерійські постріли. Ця велика битва, тоді ще невідома, до шуму якої я дослухався, прихилившись до тополі, битва, незнану смертну годину якої пробив щойно годинник на сільській дзвіниці, була битвою при Ватерлоо!

У безмовній самотині слухав я вирок долі і хвилювався дужче, ніж коли був би на полі бою: небезпека, стрілянина, двобій зі смертю не залишили б мені часу на роздуми; але я перебував на самоті серед гентських полів, немов моєму піклуванню були доручені тутешні череди, і мозок мій пекло запитання: «Що це за битва? Чи покладе вона кінець війні? Чи бере участь у ній сам Наполеон? Чи розігрують тут долю світу, як розігрували колись одіж Христову? Хто переможе і що дасть ця перемога народам: свободу чи рабство? І чия кров ллється там? Чи не обриває кожен постріл, який я чую, життя французького воїна? Невже знову, як при Кресі, Пуатьє і Азенкурі, зайняті вороги Франції святкують перемогу?» Якщо вони виграють, що станеться з нашою славою? Якщо виграє Наполеон, що станеться з нашою свободою? Хоча перемога Наполеона засудила б мене на вічне вигнання, ту мить любов до вітчизни взяла гору в моїй душі над іншими почуттями; я бажав успіху гнобителю Франції, бо він міг врятувати нашу честь і позбавити нас чужоземного панування.

А якщо переможе Веллінґтон? Тоді законна монархія повернеться у Париж позаду солдатів у червоних мундирах, підфарбованих французькою кров’ю! Король вирушить вінчатися на царство, а за ним потягнеться низка санітарних возів, набитих покаліченими французькими гренадерами! Що за правління обіцяють Франції такі зловісні прикмети?… Ось лише мала частина тривог, що мучили мене. Від кожного гарматного пострілу я здригався, серце моє билося удвічі сильніше. Всього кілька льє відділяли мене від місця, де діялась грандіозна подія, але я не бачив її; я не міг торкнутися великого надгробного пам’ятника, що з кожною хвилиною піднімався все вище на рівнині поблизу Ватерлоо, – так у Булаку, на березі Нілу, я марно простягав руки у бік пірамід.

Дорога була порожня; кілька жінок, що працювали в полі, мирно пололи овочі, немов не чуючи того гуркоту, який ловив я. Та ось вдалині показався гонець: я кинувся з-під дерева на дорогу, зупинив вершника і закидав його запитаннями. Він перебував при герцогу Беррійському і скакав з Алста. Він мовив: «Учора (17 червня) Бонапарт після кривавого бою зайняв Брюссель. Сьогодні (18 червня) битва мала початися знову. Очевидно, союзники будуть остаточно розбиті; вже дано наказ про відступ». Він поїхав далі.

Я щодуху поспішив за ним: мене обігнала поштова карета, в якій рятувався втечею торговець з родиною; він потвердив розповідь кур’єра.

17
Сум’яття в Генті. – Як ішла битва при Ватерлоо

Діставшись до Гента, я переконався, що тут панує цілковите сум’яття: всі ворота в місто були вже зачинені, напіввідчиненими залишилися лише зроблені в них маленькі дверцята; біля воріт вартували погано озброєні буржуа і солдати-тиловики. Я пішов до короля.

Граф д’Артуа тільки що прибув кружним шляхом із Брюсселя: його злякала неправдива чутка про те, що Бонапарт ось-ось увійде до міста і що поразка в першому бою не обіцяє ніяких надій на перемогу в другому. Розповідали, що пруссаки не вийшли на передові позиції, і англійці були зім’яті.

У результаті на порядку денному стояло тільки одне: «Рятуйся, хто може!»; ті, кому було що рятувати, виїхали; а що я так і не зумів нажити майна, тож був повороткий; мені хотілося відправити раніше себе пані де Шатобріан, затяту бонапартистку, яка не терпіла, проте, артилерійської стрільби, – але вона не погодилась мене покинути.

Увечері Його Величність скликав раду: нас знову познайомили з донесеннями графа д’Артуа і чутками, що виходили не то від начальника гарнізону, не то від барона Екштейна. У фургон з королівськими діамантами вже запрягли коней; що до мене, то для моїх скарбів фургон не був потрібний. Я поклав до старого портфеля міністра внутрішніх справ чорну шовкову хустку, якою пов’язую голову на ніч, і, озброївшись цим важливим політичним документом, віддав себе в розпорядження законного монарха. Коли я вирушав у вигнання вперше, я був багатшим: тоді в мене був речовий мішок, що правив мені за подушку і пелюшки Атала, але в 1815 році Атала стала довгоногою незграбною чотирнадцятирічною дівчиною, яка самотою гуляла по світу, маючи, до честі свого батька, чималий успіх.

19 червня о першій ночі посланець привіз королю лист від пана Поццо, що кинув світло на справжнє становище справ. Бонапарт не зайняв Брюсселя; він безповоротно програв битву при Ватерлоо.

‹Хід битви при Ватерлоо; повернення Бонапарта до Парижа і його зречення на користь сина; зловісні ознаки на початку другої Реставрації: «Бонапарт повернувся на чолі чотирьохсот французів, Людовік XVIII повертався позаду чотирьохсот тисяч чужоземців; він піднявся з кривавого місива Ватерлоо і рушив у Сен-Дені, що стало його усипальнею›

19
Від’їзд із Гента. – Прибуття в Монс. – Я втрачаю першу нагоду зробити кар’єру на політичній ниві. – Пан де Талейран у Монсі. – Розмова з королем. – Я маю дурість співчувати панові де Талейрану

У той час як Бонапарт разом з поваленою імперією прямував у Мальмезон, ми разом з відроджуваною монархією покидали Гент. Поццо, розуміючи, що у вищих сферах нікому немає діла до законної монархії, поспішив написати Людовіку XVIII листа, де радив королю поквапитися, якщо він не хоче знайти своє місце зайнятим: цьому листу 1815 року Людовік XVIII зобов’язаний короною.

У Монсі я втратив першу нагоду досягти успіху на політичній ниві: я сам був своїм головним ворогом і постійно ставав собі поперек дороги. Цього разу погано прислужилися не мої недоліки, а мої достоїнства.

Пан де Талейран, гордий вдалим завершенням перемов, що