Читати книгу - "Переможець отримає все"

Машину в Петра він замовив одразу, хоча й не знав точно, для чого вона йому знадобиться. Звісно, не на ній тягатися з тими, невідомими, якщо його умови все-таки приймуть. Для цього потрібно щось крутіше, надійніше.

Петрів «Жигуль» мав бути певною мірою страховкою, запасним варіантом, який, можливо, стане в нагоді, коли настане час зважитися на щось інше, ще авантюрніше. Можливо, цю машину доведеться десь сховати, щоб про неї не знав ніхто. І тоді страшні діри на її крилах відлякають можливих бажаючих покататися на чужому. Може, ця машина чекатиме його, поки робитиметься ризикована справа, котра має принести такі шалені гроші, а потім на ній доведеться втікати. І тоді, знову ж таки, її страшний вигляд повинен приспати пильність тих, хто його ловитиме.

Не в змозі вигадати щось придатніше для отримання грошей, Віктор знову й знову проганяв, наче відеоплівку, у власній уяві те, що мало би статися після початку «перегонів», обіцяних фірмою Павловича, хоча переговори щодо них зайшли у глухий кут. Ні, не про небезпеку для власного життя йшлося. Ризик утратити гроші, які потраплять до його рук, непокоїв його насамперед.

Можливо, ті, кого представляє Павлович, не очікують від нього особливих сюрпризів. Узяти й утекти саме від них ще на угорській території й там одразу ж у якомусь банку перевести кошти на клініку в Мюнхені. Це означатиме, що справу зроблено. А що тоді? Тоді він залишиться без майбутнього, адже кинув тих, кого належало б називати своїми. А таке не пробачається. Шлях додому буде закритим. До Зоряни також. А що, як їм відомо про Зоряну? Ну, нехай невідомо зараз, але стане відомо потім. Почнуть розпитувати по містечку, шукаючи його, і, звісно, випливе її ім’я. Що тоді? Ці люди можуть розвернутися оперативно — Зоряна з Олегом ще навіть не встигнуть виїхати до Німеччини.

Усе складалося погано. Не те щоб погано — дуже вже непевно. А його хвилювало єдине — передати гроші до місця призначення. Все. Далі — що буде, те буде. Коли над ним не висітиме це завдання, він викрутиться. Якось зуміє. Але ці щурі не хочуть приймати його умов. Куди ж подіти ці гроші, які опиняться у його руках?!

Віктор довго думав, перебираючи в голові різні варіанти. І все зводилося до одного — от якби був ще хтось, надійний, як він сам. Тоді він знайшов би можливість скинути йому готівку, а сам зі спокійною душею кинувся б у цю м’ясорубку. Але такої людини не було.

Робота у Франкенштейна підходила до завершення. Машина стояла на колесах, майстер налагоджував ще деякі дрібниці під капотом. Двигун працював як годинник, і сам Петро тер руки в передчутті випробування на дорозі агрегату, який у його майстерні ще не мав аналогів. А час летів невблаганно. Потрібно було наважуватися. На що?

Він просидів півдня в Петра, заважаючи йому й відволікаючи від роботи. Потім до вечора збирався, намагаючись передбачити кожну дрібницю. Те, без чого не можна було обійтися і від чого зупинялося дихання, залишилося на вечір. Бажання побачити її було дуже великим, і зараз він ніби й мав на це право, але не наважувався. Телефон давно перегрівся в руці, а годинник не пісочний, простий, підказував, що ще трохи — і дзвонити буде взагалі незручно.

Зоряна ще не спала.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір…

— Це Віктор.

— Я… слухаю.

Зараз угамується дихання і проріжеться голос, достатній, щоб говорити про справи.

— У вас є номер рахунку?

— М-м… Так. У Промінвестбанку.

— Ні, це не дуже підходить, — мовив Віктор. — Необхідно зв'язатися з вашою клінікою в Мюнхені й вирішити питання про відкриття рахунку в якомусь із німецьких банків. Це можливо?

— Можливо, — з секундною затримкою відповіла вона. — Я можу зв'язатися з ними, мені дали телефони. Я це зроблю. Завтра. Вони передбачали таке. А… що, ти хочеш сказати — щось можна вдіяти?

Вона не питала, звідки Віктору відомо, що саме змусило її шукати грошей. Та, власне, Зоряну це й не цікавило.

— Я гадаю, що так. — Віктор перевів подих, відчуваючи, як нарешті заспокоюється серцебиття, що виникло після її відповіді, після перших звуків її голосу. Усе буде добре.

— Важко повірити, — сказала вона. — Що від мене залежить? Кажи, що я ще маю робити?

— Нічого. Завтра відкрити рахунок і чекати на мій дзвінок. Бажано скористатися при цьому допомогою доктора Клауса. Він обіцяв сприяти. І мені буде зручніше, адже саме з ним я тримаю зв’язок. А ще я хотів би знати, скільки у нас… — він виправився: — У мене часу. Наскільки це терміново?

— Не знаю… — промовила Зоряна.

У її голосі чулися приреченість, сум, невіра. Від цього хотілося вскочити в машину вже й летіти крізь будь-яку небезпеку, запропоновану ким завгодно. Їй було страшно й важко. «Не бійся, люба. Усе буде гаразд. Дякую тобі, що прийшла з цим до мене. Все своє життя я мріяв про таке. Я не дам вам пропасти…» — крутилося у його запамороченій голові. Як хотілося вимовити ці слова! Невже це не те, що потрібно жінці у такій ситуації? Можливо. Але тільки не від нього. Сказані ним, вони лише примусять її скривитися. І так, мовляв, голова пухне від проблем, а ще ти… А може, після цих слів Зоряна уявить той момент, коли доведеться розраховуватися за послугу, і мимоволі з відразою заплющить очі. Він промовчав. «Не бійся, Зоряно, не настане такий час. Не прийду я за розрахунком…» Напевно, пауза дуже затяглася, тому що вона запитала:

— Алло? Чому ти мовчиш?

— Усе гаразд. Гроші будуть. Можете не сумніватися. Майже сто відсотків. Хіба…

— Що — «хіба»? — У цьому запитанні, яке Зоряна насилу промовила, почувся жах перед майбутнім.

— Хіба раптом не стане мене самого, — криво посміхнувся Віктор. —